Lll. Використання пасивних конструкцій у художній літературі на англійській мові та їх переклад на українську мову

The Red Signal (Agatha Christie)

"My dear lady," he was saying, "what is madness? I can assure you that the more we study the subject, the more difficult we find it to pronounce. We all practice a certain amount of self-deception, and when we carry it so far as to believe we are the Czar of Russia, we are shut up or restrained. But there is a long road before we reach that point. At what particular spot on it shall we erect a post and say, 'On this side sanity, on the other madness'? It can't be done, you know. And I will tell you this: if the man suffering from a delusion happened to hold his tongue about it, in all probability we should never be able to distinguish him from a normal individual. The extraordinary sanity of the insane is an interesting subject."

Sir Alington sipped his wine with appreciation and beamed upon the company.

"I've always heard they are very cunning," remarked Mrs Eversleigh. "Loonies, I mean."

"Remarkably so. And suppression of one's particular delusion has a disastrous effect very often. All suppressions are dangerous, as psychoanalysis has taught us. The man who has a harmless eccentricity, and can indulge it as such, seldom goes over the border-line. But the man -" he paused - "or woman who is to all appearance perfectly normal, may be in reality a poignant source of danger to the community."

His gaze traveled gently down the table to Claire and then back again.

A horrible fear shook Dermot. Was that what he meant? Was that what he was driving at? Impossible, but -

"And all from suppressing oneself," sighed Mrs Eversleigh. "I quite see that one should be very careful always to - to express one's personality. The dangers of the other are frightful."

"My dear Mrs Eversleigh," expostulated the physician, "you have quite misunderstood me. The cause of the mischief is in the physical matter of the brain - sometimes arising from some outward agency such as a blow; sometimes, alas, congenital."

"Heredity is so sad," sighed the lady vaguely. "Consumption and all that."

"Tuberculosis is not hereditary," said Sir Alington drily.

"Isn't it? I always thought it was. But madness is! How dreadful. What else?"

"Gout," said Sir Alington, smiling. "And color blindness - the latter is rather interesting. It is transmitted direct to males, but is latent in females. So, while there are many color blind men, for a woman to be color blind, it must have been latent in her mother as well as present in her father - rather an unusual state of things to occur. That is what is called sex limited heredity."

"How interesting. But madness is not like that, is it?"

"Madness can be handed down to men or women equally," said the physician gravely.

Claire rose suddenly, pushing back her chair so abruptly that it overturned and fell to the ground. She was very pale and the nervous motions of her fingers were very apparent.

"You - you will not be long, will you?" she begged. "Mrs Thompson will be here in a few minutes now."

"One glass of port, and I will be with you," declared Sir Alington. "To see this wonderful Mrs Thompson's performance is what I have come for, is it not? Ha, ha! Not that I needed any inducement." He bowed.

Claire gave a faint smile of acknowledgment and passed out of the room with Mrs Eversleigh.

"Afraid I've been talking shop," remarked the physician as he resumed his seat. "Forgive me, my dear fellow."

"Not at all," said Trent perfunctorily.

He looked strained and worried. For the first time Dermot felt an outsider in the company of his friend. Between these two was a secret that even an old friend might not share. And yet the whole thing was fantastic and incredible. What had he to go upon? Nothing but a couple of glances and a woman's nervousness.

They lingered over their wine but a very short time, and arrived up in the drawing room just as Mrs Thompson was announced.

The medium was a plump middle-aged woman, atrociously dressed in magenta velvet, with a loud, rather common voice.

"Hope I'm not late, Mrs Trent," she said cheerily. "You did say nine o'clock, didn't you?"

"You are quite punctual, Mrs Thompson," said Claire in her sweet, slightly husky voice. "This is our little circle."

No further introductions were made, as was evidently the custom. The medium swept them all with a shrewd, penetrating eye.

"I hope we shall get some good results," she remarked briskly. "I can't tell you how I hate it when I go out and I can't give satisfaction, so to speak. It just makes me mad. But I think Shiromako (my Japanese control, you know) will be able to get through all right tonight. I'm feeling ever so fit, and I refused the welsh rarebit, fond of cheese though I am."

Dermot listened, half-amused, half-disgusted. How prosaic the whole thing was! And yet, was he not judging foolishly? Everything, after all, was natural - the powers claimed by mediums were natural powers, as yet imperfectly understood. A great surgeon might be wary of indigestion on the eve of a delicate operation. Why not Mrs Thompson?

Chairs were arranged in a circle, lights so that they could conveniently be raised and lowered. Dermot noticed that there was no question of tests, or of Sir Alington satisfying himself as to the conditions of the séance. No, this business of Mrs Thompson was only a blind. Sir Alington was here for quite another purpose. Claire's mother, Dermot remembered, had died abroad. There had been some mystery about her... Hereditary...

With a jerk he forced his mind back to the surroundings of the moment.

Everyone took their places, and the lights were turned out, all but a small red-shaded one on a far table.

Червоний сигнал (Агата Крісті)

— Мої любі дами, — говорив той, — що таке божевілля? Повірте мені, чим більше ми це явище вивчаємо, тим важче нам його так називати. Всі ми певною мірою схильні до самозвеличення. Та коли хтось із нас починає думати, ніби він російський цар, його саджають до божевільні. Але перш ніж дійти до такого, треба подолати довгий шлях. І чи можливо поставити на ньому десь стовпа і сказати: «По цей бік — здоровий глузд, по той — божевілля». Звичайно ж, ні. І якби той, хто страждає на таку манію, тримав язика за зубами, ми, можливо, ніколи б не змогли відрізнити його від нормальної людини. Надзвичайна розсудливість душевнохворого — дуже цікавий феномен.

Сер Ейлінгтон, смакуючи, ковтнув вина і променисте усміхнувся до товариства.

— Я чула, вони дуже хитрі, — озвалася місіс Еверслі. — Це я про божевільних.

— Так воно і є. А бажання приховати свою манію часто призводить до згубних наслідків. Виходячи із засад психоаналізу, ми знаємо: будь-яке пригнічення волі таїть у собі небезпеку. Людина, схильна до нешкідливої ексцентричності, рідко переходить межу. Але чоловік... — він зробив паузу, — або жінка, що здаються цілком нормальними, насправді можуть бути джерелом великої небезпеки для суспільства.

Лікар непомітно глянув через стіл на Клер і знову ковтнув вина. Дермота опанував моторошний страх. Невже те, про що він подумав, правда? Неможливо, але...

— І все через пригнічення власного «я», — зітхнула місіс Еверслі. — Тепер я бачу, що завжди слід цілком проявляти свою індивідуальність. Інакше — страшна небезпека.

— Люба місіс Еверслі, — заперечив лікар, — ви неправильно мене зрозуміли. — Причина хвороби у фізичному стані мозку і часто залежить від якогось зовнішнього фактору — від удару долі, наприклад. А іноді, на жаль, така хвороба переходить у спадок.

— Спадковість — це просто жах, — зітхнула жінка. — Сухоти і таке інше.

— Сухоти — хвороба не спадкова, — відказав сер Ейлінггон.

— Ні? А я завжди думала, що спадкова. А божевілля? Як жахливо! А ще що?

— Подагра, — відповів сер Ейлінггон, усміхнувшись. — І дальтонізм. Тут ми зустрічаємося з вельми цікавим явищем. Дальтонізм передається від чоловіка до чоловіка, але в жінок він прихований. Якщо серед чоловіків дальтоніків багато, то жінка може стати дальтоніком лише тоді, коли був прихований дальтонізм у матері і батько її був дальтоніком — досить незвичайне явище. Це те, що називають обмеженою статевою спадковістю.

— Як цікаво! Але з божевіллям зовсім не так, правда ж?

— Божевілля передається однаково, як чоловікам, так і жінкам, — серйозно сказав лікар.

Клер раптом підвелася, відштовхнувши стілець так різко, що він перекинувся й упав на підлогу. Вона була дуже бліда, пальці її помітно тремтіли.

— Може... може, пора кінчати цю розмову? Через кілька хвилин прийде місіс Томпсон.

— Ще келих портвейну — і я до ваших послуг, — уклонився сер Ейлінггон. — Адже я прийшов сюди тільки заради того, щоб подивитися виставу чарівної місіс Томпсон.

Клер подякувала млявою усмішкою і, поклавши руку на плече місіс Еверслі, вийшла з кімнати.

— Боюся, що я забалакався на суто професійні теми, — знову озвався лікар, сідаючи на своє місце. — Вибачте, любий друже.

— Ет, пусте, — неуважно відповів Трент.

Він здавався стомленим і заклопотаним. Уперше Дермот відчув себе чужим у товаристві свого друга. «Між ними існує таємниця, якої не має права знати навіть найближчий товариш», — подумав він. І все-таки це неймовірно. Які в нього підстави так думати? Ніяких, крім кількох поглядів та хвилювання жінки.

Вони посиділи ще деякий час, попиваючи вино, потім перейшли до вітальні. Не встигли вони туди увійти, як лакей доповів, що прибула місіс Томпсон.

То була повна, середнього віку жінка з гучним, досить грубим голосом, без смаку вдягнена в темно-червоний оксамит.

— Здається, я не запізнилася, місіс Трент? — сказала вона жваво. — Ви запрошували мене на дев'яту, правда ж?

— Ви саме вчасно, місіс Томпсон, — відповіла Клер своїм приємним, трохи глухуватим голосом. — А це наше невелике товариство.

Всупереч звичаю на цьому знайомство закінчилося. Медіум обвела всіх гострим, пронизливим поглядом.

— Сподіваюся, все буде добре. Не можу висловити, як мені не по собі, коли я, так би мовити, виявляюся нездатна задовольнити публіку. Це мене просто доводить до божевілля. Гадаю, Шіромако, мій дух із Японії, зможе дістатися сюди сьогодні без перешкод. Я почуваю себе не зовсім гаразд і навіть відмовилася від грінок із сиром, хоча й люблю їх до нестями.

Слухаючи її, Дермот відчув напівцікавість, напівогиду. Все так банально! А чи не поквапне він судить? Зрештою, все має природне пояснення. Сили, що їх викликають медіуми, — природні, хоч і не до кінця зрозумілі. Якщо хірург може мати розлад шлунка перед складною операцією, то чому не може місіс Томпсон?

Стільці поставили колом, лампи — так, щоб їх зручно було підняти чи опустити. Дермот звернув увагу на те, що не було ніякої попередньої підготовки, а також ніхто не запитував, чи задоволений сер Ейлінггон умовами сеансу. Ні, вся ця витівка із сеансом місіс Томпсон — тільки ширма. Сер Ейлінггон прийшов сюди зовсім з іншою метою. Дермот згадав, що мати Клер померла за кордоном. З її смертю була пов'язана якась таємниця... Щось там згадували про спадковість...

Зусиллям волі він примусив себе повернутися до дійсності.

Коли присутні посідали, було погашено всі лампи, крім однієї, маленької, що стояла на окремому столику, затінена червоним абажуром.