Внесок вітчизняних учених у зіставне мовознавство

Зіставне мовознавство від початків до кінця XIX ст.

Багато лінгвістів уважають, що зіставне мовознавство — один із наймолодших напрямів, який раптово виник у 50-ті роки XX ст. завдяки працям Р. Ладо, Дж. Ді П'єтро, Г. Нікеля, Я. Фісяка, Л. Деже та ін. Така думка особливо поширена в англомовних країнах, де виникнення контрастивної лінгвістики пов'язують з виходом у 1957 р. книги Р. Ладо «Linguistics across Cultures» (Лінгвістика поверх кордонів культур). Таке дадування, очевидно, виходить із вузького розуміння контрастивної лінгвістики, характерного для західної, головно, американської лінгвістики, як суто прикладної науки, мета якої — вдосконалення методів навчання і підвищення результативності викладання іноземних мов. Насправді цей напрям сягає найдавніших часів. Зіставлення таке ж давнє, як саме вивчення мови. Перші граматики виучуваної (другої) мови та й багато граматик рідної мови формувалися на основі порівняння. Так, у найдавнішій граматиці другої мови — граматиці давньоіндійського мовознавця Паніні, написаній приблизно в IV ст. до н.е., мова санскрит (мова священних книг давніх індійців) зіставляється з розмовними варіантами давньоіндійської мови Північної Індії, пракритами (ця граматика використовується і нині, якщо санскрит є другою мовою для тих, хто її вивчає).

В античний період створено праці, де порівнювали грецьку й латинську мови, наприклад граматика латинської мови М. Варрона, а також праця Макробіуса (400 р. до н.е.), в якій у примітивній формі порівнюються дієслівні системи грецької і латинської мов [Robins 1958: 62-63]. Дані зіставного дослідження мов відображено в давніх глосаріях і словниках. Так, у давньоруський період з'явилися невеличкі словники (азбуковники) «О именЪхъ и глемыхъ жидовьскымь языкъмь» та «РЪчь жидовьскаго языка, преложена на роускоую», в яких тлумачаться біблійні власні назви осіб і топоніми, а також незрозумілі старослов'янські слова. Відомими є латинсько-персько-кипчацький словник «Кодекс Куманікус» (XII ст.) і тюрксько-монгольсько-перський словник, створений у Єгипті в 1245 р. Порівнянню тюркських і індоєвропейських мов присвячена праця А. Навої «Мухокаматул-Лукатайн» («Суперечка двох мов»), написана в 1499 p., де зіставлено лексичну, граматичну і словотвірну системи ста-роузбецької й перської мов. Перша граматика церковнослов'янської мови «Адельфотес» давала порівняння грецької й церковнослов'янської мов.

У XVII ст. з'явилися багатомовні зіставні описи, наприклад «Граматика Пор-Рояль», в якій порівнювалися грецька, латинська, давньоєврейська французька, італійська, іспанська, англійська й німецька мови, а також звернено увагу на методологію міжмовних зіставлень. У 1756 р. опубліковано статтю Г.-Ф. Міллера «Опис трьох язичницьких народів у Казанській губернії, а саме: чере-мисів, чувашів і вотяків» із додатком зіставного словника німецької, татарської, марійської, чуваської, удмуртської, мордовської і комі-перм'яцької мов.

Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. з'явилися великі багатомовні словники: словник П. С. Палласа «Порівняльні словники всіх мов і наріч, зібрані десницею всевисочайшої особи» (1786—1787), який містив список слів із 200 мов і діалектів Європи та Азії; шеститомний словник Лоренцо Ервас-і-Пандуро «Каталог мов відомих народів, їх кількість, розташування і класифікація за відмінностями їхніх наріч та діалектів» (1800—1804), у якому розглянуто 300 мов із коротким граматичним описом деяких із них. У 1806—1817 pp. у Берліні І.-Х. Аделунгом видано 4-томну працю «Мітри-дат», у якій наведено як приклад молитву «Отче наш» на 500 мовах і діалектах. У 1892 р. опубліковано дослідження К. Гренджента, присвячене зіставному вивченню звукових систем німецької та англійської мов.

Поштовхом для розвитку зіставної лінгвістики й лінгвістичної типології, а також для зародження порівняльно-історичного мовознавства було ознайомлення європейців із санскритом. Перші відомості про санскрит надходили до Європи в листах із Індії італійського мандрівника XVI ст. Ф. Сассеті, який помітив подібність індійських (санскритських) слів з італійськими і латинськими. Вивчаючи санскрит, Вільям Джонз (1746—1794) дійшов такого висновку: «Санскритська мова, яка б не була її давність, має надзвичайну структуру, досконалішу, ніж грецька мова, багатшу, ніж латинська, і красивішу, ніж кожна з них, але має в собі надзвичайно близьку спорідненість із цими мовами як у коренях дієслів, так і у формах граматики» . Цей висновок стимулював виникнення нового напряму в мовознавстві — порівняльно-історичного мовознавства.

Німецькі мовознавці Фрідріх фон Шлегель (1772— 1829) і А. Шлегель (1767—1845), зіставляючи структуру мов, здійснили їх типологічну класифікацію, яка згодом була доопрацьована Вільгельмом фон Гумбольдтом (1767—1835). Крім типологічних ідей, цінною для зіставного мовознавства є ідея Гумбольдта про національно-мовну специфіку категоризації світу та її вплив на духовність народу — носія мови, яка згодом започаткувала проблему мовних картин світу, що не втратила своєї актуальності донині. Внесок у зіставне мовознавство зробили також німецькі вчені — представники порівняльно-історичного мовознавства Франц Бопп (1791-1867) і Август Шлейхер (1821—1868). Так, Ф. Бопп на основі складової будови коренів слів поділив усі мови на моносилабічні (в яких корені складаються з одного складу); мови, в яких корені слів можуть поєднуватися с іншими коренями та різними морфемами; мови, для яких типовими є двоскладові і навіть трискладові корені. Далі в руслі типологічних розвідок розвивали зіставне мовознавство швейцарець Ф. Містелі, німець Ф. Фінк.

Зіставне мовознавство у XX — на початку XXI ст.

На початку XX ст. вагомий внесок у зіставне мовознавство зробили американські мовознавці Едуард Сепір (1884—1939) і Дж. Грінберг (нар. 1915), які в основному розвивали типологічні ідеї. На можливість зіставного дослідження мов на противагу порівняльно-історичному вказував швейцарський мовознавець Фердінанд де Соссюр (1857—1913). Інший швейцарський учений Шарль Баллі (1865—1947) у праці «Загальна лінгвістика і питання французької мови» зробив успішну спробу послідовного зіставлення французької мови з німецькою і сформулював принцип зіставного вивчення мов із синхронної, або, як він говорив, зі статичної точки зору.

Інший напрям зіставних досліджень — характерологічний — розвивали представники Празької лінгвістичної школи. Мета характерології – скласти детальний опис суттєвих ознак окремо взятої мови в зіставному плані з іншими мовами і показати її своєрідність. Істотний внесок у цьому напрямі зробили чеські мовознавці Володимир Скалічка (1908—1991), Вілем Матезіус (1882—1945) і російський мовознавець Микола Сергі­йович Трубецькой (1890—1938). Трубецькой, крім цього, започаткував вивчення в зіставному плані окремих мовних рівнів. Його «Основи фонології» (1939) поклали початок зіставному вивченню фонологічних систем (на матеріалі багатьох мов). Він є також автором теорії мовних союзів, які виникають унаслідок збігу територіальне суміжних мов незалежно від їх генеалогічних зв'язків.

Над проблемами зіставного мовознавства працювали також російські мовознавці Лев Володимирович Щерба (1880— 1944) та Є. Д. Поливанов (1891—1938). Щерба одну з перших своїх праць присвятив зіставному аналізу фонологічних систем французької і російської мов. Пізніше його ідеї ввійшли до класичної праці «Фонетика французької мови: Нарис французької вимови в порівнянні з російською», яку перевидавали сім разів (останнє сьоме видання вийшло в 1963 p.). Дослідження вченого в галузі лексикології заклали основи контрас-тивного аналізу на рівні лексики. У своїй останній праці [Щерба 1945] він наголосив на необхідності порівняльного вивчення структури (будови) різних мов.

Є. Д. Поливанов розробив план серії праць із зіставної граматики російської й узбецької мов. Його стаття «Читання і вимова на уроках російської мови у зв'язку з навиками рідної мови», праця «Досвід власної методики викладання російської мови узбекам» і підручник «Російська граматика в зіставленні з узбецькою мовою» заклали надійні підвалини зіставного мовознавства на всіх рівнях — від граматики до лексики й фонології. Проблем зіставного мовознавства торкався також російський мовознавець Василь Олексійович Богоро-дицький (1857—1941), який написав працю «Вступ до вивчення романських і германських мов».

Багато уваги зіставно-типологічним дослідженням приділяв радянський академік Микола Якович Марр (1864—1934) — автор гіпотези єдиного глотогонічного (мовотворчого) процесу. Згідно з нею, кожна мова в своєму розвитку проходила одні й ті самі стадії. При цьому розвиток структури мови перебуває в залежності від типу соціально-економічної формації (аморфний тип сформувався в епоху первісного комунізму, аглютинативний – в епоху первинного розподілу праці, флективний — в епоху класового суспільства). Ця концепція є помилковою.

Від кінця 30-х років до 1957 р. досліджень із зіставно-типологічного мовознавства майже не проводили, а в СРСР вони були зовсім припинені. Поштовхом для відродження досліджень послужила доповідь російського мовознавця P.O. Якобсона «Типологічні дослі­дження і їх внесок у порівняльне історичне мовознавство» на VIII Міжнародному з'їзді лінгвістів в Осло (1957 p.). Основними положеннями доповіді є: 1) типологічні дослідження мають велике значення, бо у зв'язку з охопленням лінгвістикою все більшої кількості мов усе частіше доводиться мати справу з випадками ізоморфізму, встановлення якого є основною метою типології; 2) основою для типології є не перелік окремих елементів, а система мови; 3) типологія покликана розкривати закони передбачуваності (імплікації) явищ; 4) аналіз збігів і розбіжностей в історії споріднених мов корисний для порівняльно-історичного мовознавства, зокрема для перевірки правильності зроблених реконструкцій. Якобсон висунув також ідею про мовні універсали.

У 1963 р. в Інституті сходознавства АН СРСР у Москві відбулася конференція, присвячена загальним проблемам зіставно-типологічного мовознавства. Тут намітилися два напрями зіставно-типологічних досліджень: синхронно-типологічний (виявлення постійних характеристик окремих мов на всіх рівнях) та історико-типологічний (встановлення шляхів і закономірностей перетворення систем і підсистем мов). На конференції обговорено також проблеми універсалій.

У 1964 р. в Інституті мовознавства АН СРСР на науковій сесії з питань германського мовознавства було обговорено методологічні питання типологічного вивчення споріднених мов. Матеріали конференції опубліковано в збірнику «Структурно-типологічний опис сучасних германських мов». У ролі одиниці зіставно-типологічного аналізу на морфологічному рівні було запропоновано прийняти граматичну категорію. У 1965 р. вийшла перша монографічна праця з типології — книга Б. А. Успенського «Структурна типологія мов». Автор запропонував у ролі об'єкта порівняння поняття мови-еталона, якою, на його думку, може служити ізолятивна мова. Типологічна характеристика мови визначається через трансформації, необхідні для переходу від мови-еталона до цієї мови.

У статті Г. П. Мельникова «Мова як система і мовні універсалі'!» обґрунтовано теорію домінанти, тобто провідної граматичної тенденції мови. Причину мовних змін Г. П. Мельников вбачає у зміні детермінанти. На його думку, перебудова граматичної системи мови давньоанглійського періоду на лексикологічну привела до змін у фонологічній системі .мііглійської мови: виникнення африкат внаслідок появи тенденції до односкладовості морфеми і слова.

Питання зіставно-типологічного мовознавства розглядали на X Міжнародному з'їзді лінгвістів у 1967 р. в І Бухаресті. Зокрема, російський мовознавець В. М. Яр-цева запропонувала принципи зіставно-типологічного дослідження споріднених і неспоріднених мов: 1) порівняння — найуніверсальніший прийом дослідження мовного матеріалу; 2) слід брати до уваги не тільки наявність у мові певного факту, а і його місце в системі; X) опис однієї мови в термінах іншої не є раціональним, тому необхідно створити модель мови, мову-еталон для порівняння; 4) зіставляти потрібно не ізольовані факти, м системи з урахуванням функціонального аспекту.

У 1968 р. в Джорджтауні (США) на конференції, присвяченій контрастивним дослідженням, було здійснено спробу виокремити контрастивну лінгвістику із сфери порівняльно-зіставного мовознавства.

Новий напрям у зіставно-типологічному мовознавстві — історичну типологію – започатковано російським мовознавцем М. М. Гухман (1904—1989). Історична типологія має на меті встановлення діахронічних синологічних констант, які відображають подібні процеси розвитку як у споріднених, так і в неспоріднених мовах.

У 1974 р. в Інституті мовознавства АН СРСР на VI науковій сесії з питань германського мовознавства нуло обговорено проблеми функціональної і структурної типології. Предметом функціональної типології визначено дослідження різних форм мови, встановлення надмінностей у їх функціонуванні, а також відмінних м:шак, властивих кожній формі існування мови.

Так поступово від зіставного мовознавства відокремилося типологічне мовознавство, яке, використовуючи зіставний метод, на основі спільних і відмінних ознак досліджує структурні типи мов. Прогрес типології виявився в утвердженні в правах діахронічної типології, у помітному внутрішньому розмежу-илііні самої типології на формальну і контенсивну (амістово орієнтовану). Однак паралельно розвивалося й традиційне зіставне мовознавство (контрастивна лінгвістика).

На початку 60-х років XX ст. в англомовних країнах Контрастивну лінгвістику розглядали як особливу науку, яка почала формуватися. Особливого розголосу набула книга Р. Ладо «Лінгвістика поверх кордонів культур» (1957). Стимулом для вченого стали два більш ранні дослідження з мовної інтеграції іммігрантів у США, а саме книги У. Вайнрайха [Weinreich 1953] і Е. Хаугена [Hau-gen 1956], присвячені дослідженню білінгвізму в іммігрантів. Згодом з'являються праці Дж. Ді П'єтро, Г. Ні-келя, Я. Фісяка, Л. Деже, в яких опрацьовано теоретичні засади контрастивної лінгвістики. У колишньому СРСР в подібному ключі написані праці О. І. Смирницького «Про особливості вивчення напрямку руху в окремих мовах: До методики зіставного вивчення мов» і «Нариси з зіставної граматики російської і англійської мов», В. М. Ярцевої «Про зіставний метод вивчення мови» і «Контрастивна граматика» (тут концептуально обґрунтовано статус контрастивної лінгвістики як самостійної дисципліни із власним об'єктом дослідження і своєю науковою методикою), К. Г. Крушельницької «Нариси з зіставної граматики німецької і російської мов», В. Г. Гака «Зіставна лексикологія», В. Г. Гака і Є. Б. Розенбліта «Нариси з зіставного вивчення французької і російської мов» та ін.

З 60-х років на Заході стали координувати контрастивні дослідження. В окремих країнах створено спеціальні проекти, в яких викладено мету і завдання зіставлення, а також методи дослідження. У 1959 р. у Вашингтоні відкрито Центр прикладної лінгвістики, одним із завдань якого стало зіставне дослідження мов. Тут вийшла серія праць із контрастивної лінгвістики під керівництвом Ч. Фергюсона, присвячена зіставному дослідженню англійської мови з французькою, італійською, німецькою, іспанською і російською. Згодом центри прикладної лінгвістики виникли в інших містах США. У 1963 р. подібний центр засновано у Бразилії. Такі центри створено у ФРН при Штутгартському університеті під керівництвом Г. Нікеля, де опрацьовуються зіставні дослідження німецької мови з англійською, а також у Франції, Югославії, Хорватії, Румунії, Ірландії та інших країнах. Багато уваги контрастивним дослідженням приділяють у Польщі. У Познані видано дев'ятнадцять томів збірників статей, присвячених порівнянню систем англійської і польської мов [Papers 1973—1984].

Свідченням загального інтересу до контрастивної лінгвістики є те, що XIX нарада «круглого стола» в університеті Джорджтауна (Вашингтон) у 1968 р. була присвячена «Контрастивній лінгвістиці і її застосуванню у викладанні мов». Наступні конференції, присвячені зіставному мовознавству, відбулися в 1969 р. в Мангеймі (ФРН), в 1971 р. в Гонолулу, в 1982 р. в Бухаресті.

Внесок вітчизняних учених у зіставне мовознавство

У вітчизняному мовознавстві початок зіставних досліджень пов'язаний із працями Олександра Опанасовича Потебні (1835—1891). Його фундаментальні розвідки «Із записок з руської граматики», в якій описано в зіставному плані системи східнослов'янських мов у їхніх зв'язках з іншими мовами, і «Про деякі символи в слов'янській народній поезії», де представлена специфіка символічних значень слів у слов'янських мовах, цінні не тільки своїм надзвичайно багатим різномовним фактажем, а й оригінальним науковим підходом до кон-трастивного вивчення явищ різних мов у суто лінгвістичному й етнокультурологічному аспектах.

Помітний внесок у контрастивне дослідження мов зробив Леонід Арсенійович Булаховський (1888—1961). Багато цінних спостережень контрастивного характеру міститься в таких його працях, як «Нариси з загального мовознавства» (1955), «Українська мова серед інших слов'янських» (1942), «Виникнення української мови та її положення серед інших слов'янських» (1948), «Питання походження української мови» (1956), у багатьох його розвідках із акцентології.

Спеціально проблемам контрастивної лінгвістики присвятив низку праць Юрій Олексійович Жлуктенко (1915—1990). Він є автором ряду зіставних досліджень англійської, німецької й української мов, у т. ч. підручника «Порівняльна граматика англійської та української мов». Багато цікавих оригінальних положень із зіставного мовознавства викладено в його загальнотеоретичних статтях «Контрастивний аналіз як прийом мовного дослідження», «Про деякі питання контрастивного аналізу мов», «Контрастивна лінгвістика: Проблеми і перепективи» (у співавторстві з В. Н. Бубликом). За його редакцією і з його участю вийшли колективні праці «Нариси з кон-трастивної лінгвістики», «Порівняльні дослідження з граматики англійської, української і російської мов» і «Німецько-українські мовні паралелі». Ю. О. Жлуктенка по праву вважають ученим, який започаткував в Україні розвиток контрастивної лінгвістики.

В Україні міжмовні зіставлення проводилися на всіх рівнях мовної структури: словотвірному, морфологічному, синтаксичному, лексико-семантичному, фразеологічному й фонетичному.

Українському мовознавству належить пріоритет у зіставному вивченні словотвору. Всупереч поширеному в російському мовознавстві твердженню, що зіставна дериватологія бере свій початок з 1984 p., коли в Москві відбувся Міжнародний симпозіум «Зіставне вивчення слов'янського словотвору», організований Інститутом слов'янознавства і балканістики АН СРСР, де було розглянуто актуальні проблеми теорії методології зіставних студій словотворення, треба констатувати, що в українському мовознавстві зіставний словотвір був предметом зацікавлень І. І. Ковалика ще в 60-х роках минулого століття. Зіставне вивчення словотвору східнослов'янських мов продовжив учень І. І. Ковалика Т. М. Возний. Досить детально в зіставному плані описано словотвір української й російської мов у колективній монографії «Зіставна граматика російської й української мов» за редакцією Н. Г. Озерової. У 1985 р. вийшов «Російсько-український словотворчий словник» 3. С. Сікорської, в якому розкрито правила зіставного словотворення (у ньому фіксується афікс, за допомогою якого твориться слово і морфонологічні зміни при творенні похідного слова). Словотворення відіменникових дієслів у німецькій та українській мовах було предметом дослідження В. Д. Каліу-щенка. Семантичну деривацію в зіставному аспекті в сучасних російській та англійській мовах досліджував Ю. В. Попов.

Серед праць із зіставної морфології слід назвати кандидатську дисертацію Г. Г. Почепцова «Відприк-метникові прислівники в англійській мові (в зіставленні з відповідними прислівниками в російській мові)», розвідку В. М. Русанівського «Категорія стану (українсько-чеської паралелі)», дослідження Й. Ф. Андерша

„Семантична структура безприйменникового давального відмінка в чеській і німецькій мовах» та кандидатську дисертацію Н. П. Шумарової «Форми майбутнього у функціональних стилях російської мови в зіставлені з українською».

Зіставний синтаксис був предметом зацікавленьО. С Мельничука, який, зокрема, дослідив порядок слів і актуальне членування речення у слов'янських мовах.

II. Г. Озерова дослідила засоби вираження заперечення в російській та українській мовах. Й. Ф. Андерш ґрунтовно вивчив у зіставному плані просте речення в українці і чеській мовах. В. М. Брицин зіставив синтаксичні синоніми в російській і українській мовах.

Дослідження із зіставної фонетики започатковані І П. Сунцовою в її «Вступному курсі фонетики німецької мови» (1950), в якому порівнюється фонетична система німецької та української мов. Фонетичні системи англійської й української мов у зіставному аспекті досить повно проаналізовані Ю. О. Жлуктенком. Детальний опис фонетичних й орфоепічних особливостей російської й української мов здійснений М. А. Алексєєнком у «Нарисах зіставного курсу сучасної російської й української мов». Інтонацію в зіставному аспекті експериментальними методами досліджували Л. А. Батурська (інтонація заперечення в українському діалогічному мовленні зіставно з англійською мовою) і А. Й. Багмут ( інтонація простого розповідного речення в чеській, польській, болгарській та білоруській мовах).

Найбільшу увагу українських учених приділено зіставним дослідженням лексики і фразеології. Ще в 30-ті — 40-ві роки минулого століття М. Я. Калинович досліджував слово в різних європейських і південноазійських мовах (див. його «Вступ до мовознавства», що вийшов у 1940 p.; друге видання 1947 p.). Дослідженню лексико-семантичних відношень у слов'янських мовах присвячена колективна доповідь науковців Інституту мовознавства Л. С. Паламарчука, И. Ф. Андерша й І Л. Стоянова «Зіставне дослідження лексико-семантичіїих відношень у слов'янських мовах», виголошена ті IX Міжнародному з'їзді славістів. Серію праць із зізтавної лексикології опублікував В. М. Манакін. в узагальненоному вигляді ідеї автора оприлюднено в його монографії «Зіставна лексикологія», де висвітлено зміст і принципи побудови контрастивної лексикології і на матеріалі російської й української, а також деяких інших слов'янських мов простежено національно-специфічні явища в лексичній семантиці. Загальну проблематику зіставної лексикології розглянуто в монографії Л. В. Бублейник «Проблеми контрастивної лексикології: українська і російська мови». Тут охарактеризовано семантичні особливості лексики української й російської мов, оцінні компоненти значення й образні функції слів у літературному й етнокультурному просторі, створюваному засобами порівнюваних мов. Г. М. Явор-ська в монографії «Лексико-семантична типологія в синхронії й діахронії» дослідила подібності й відмінності в семантиці прикметників на позначення фізичних властивостей і станів людини в багатьох групах мов індоєвропейської родини і дійшла висновку про спільність глибинних семантичних структур різних мов та наявність певних сталих моделей розвитку значення слова.

Як правило, для зіставлення дослідники вибирають певну предметну групу лексики. Так, М. П. Фабіан у монографії «Етикетна лексика в українській, англійській та угорській мовах» зіставила названу тематичну групу лексики і простежила семантичні закономірності формування етикету в лексичному складі досліджуваних мов, виявила специфіку зв'язків та відношень між лексичними одиницями в межах цих груп і семантичні нюанси, якими різняться слова-відповідники в цих мовах. О. В. Тищенко шляхом структурно-семіотичного, лінгвоконцептуального та зіставного підходів комплексно дослідив семантику родинних обрядів у слов'янських мовах. З інших контрастивних лексико-семантич-них досліджень можна назвати розвідки з міжмовної омонімії — російсько-української (Н. В. Заславська, Л. І. Мартиросян), чесько-української (О. Л. Паламарчук), польсько-української (М. А. Беднаж), німецько-української (О. А. Шаблій), а також серію статей з термінології української й російської, української й англійської, української й німецької мов (Л. В. Кри-жанівська, С. М. Кришталь та ін.). До сфери контрастивних досліджень залучають також віддалено споріднені і неспоріднені мови (зіставне дослідження прикметників розміру в українській і перській мовах

Кшановського, дієслів у їдиш та інших західно-германських мовах С. Я. Литвака та ін.).

Інтенсивно почали досліджувати в зіставному плані фразеологію. Досить повно зіставлена фразеологія української та російської мов (написаний В. І. Кононенком розділ у колективній монографії «Зіставне дослідження російської й української мов: Лексика і фразеологія», розвідки Л. А. Лисиченко, О. І. Гамалі, А. М. Григораш та ін.). З'явилися дослідження з зізтавного вивчення української, російської та польської фразеолології (М. А. Алексєєнко), української й англійської (Р. П. Зорівчак, Д. І. Квеселевич, В. М. Вовк), української і німецької (О. Ф. Кудіна), української та іспанської (В. А. Шевелюк), української і французької (Н.І Поміркована), української та японської (В. Л. Пирогов), української, перської та японської (О. В. Забуранна). Помітним явищем у зіставній фразеології стало дослідження О. Б. Ткаченка «Зіставно-історична фразеологія слов'янських і фіно-угорських мов».

Останнім часом з'явилися праці, в яких певні мовні явища, досліджуються в аспекті мовних картин світу. , І. О. Голубовська, зіставивши певні групи лексики фразеології, виявила національно-мовні картини світу української, російської, англійської та китайської мов. Д. І Терехова на основі психолінгвістичних експериментів дослідила сприйняття лексичної семантики соматизмів у російській і українській мовах, виявила спільне й відмінне в семантичних асоціаціях носіїв цих мов, розкрила причини, які викликають специфічні асоціації в різних мовах, визначила ідеальні уявлення носіїв цих мов про красу людини, відтворила словесні портрети представників українського й російського етносів. Подібним чином І. Е. Подолян дослідила специфіку семантичних асоціацій фітонімів в українській, англійській і німецькій мовах. В останні роки для розкриття специфіки мовних картин світу використовують концептуальний аналіз [Старко 2004; Бондаренко 2005].

Крім Інституту мовознавства імені О. О. Потебні, осередками, де інтенсивно ведуться зіставні дослідження мов, є Київський національний лінгвістичний університет і Донецький національний університет.

Зокрема, професорсько-викладацьким складом Київського національного лінгвістичного університету підготовлено такі праці: Korunets І. V. Сопtrastive Typology of the English and Ukrainian Languages (K.: Либідь, 1995; друге видання - Вінниця: Nova Knyha Publishers, 2003), Сопоставительная лингвистика и методика обучения русскому языку иностранных студентов-филологов (К.: КГПИИЯ, 1984); Сопоставительное изучение структурно-семантических и коммуникативных единиц иностранного и родного языков (К.: КГПИИЯ, 1985) та ін. Тут раз на два роки проводиться Міжнародна наукова конференція «Проблеми зіставної семантики» і видається періодичний збірник наукових праць під такою самою назвою. У Донецькому національному університеті виходить періодичний збірник наукових праць «Типологія мовних значень у діахронічному та зіставному аспектах».

Отже, хоча насправді зіставлення мов сягає найдавніших часів (воно таке ж давнє, як мовознавство взагалі), зіставне мовознавство як самостійна дисципліна із власним предметом дослідження і своєю науковою методикою остаточно сформувалося в XX ст. Новою є не сама ідея зіставлення мов, а системність цього зіставлення. Протягом тривалого часу переважали емпіричні дослідження, які проводилися відірвано від теоретичних досліджень. Нерідко порівнювані явища розглядали ізольовано від їх функціонування і системних взаємозв'язків. Зіставлення було самоціллю і проводилося на випадкових основах. Через неглибоке визначення цільової установки зіставлення, його «надзавдання», а також через відсутність опрацьованої методики цього «жанру» досліджень віддача емпіричних описів була невеликою.

За останні десятиріччя досягнуто значних успіхів в опрацюванні теорії й методології зіставного вивчення мов, усунуто диспропорцію між рівнем теоретичних і практичних студій, хоча багато питань залишаються дискусійними дотепер. Нині зіставне мовознавство – наука, яка вже сформувалася, має свою мету, предмет, методи аналізу. Сучасне зіставне мовознавство звернулося до контрастивного дослідження текстів, в його орбіті опинилися етнолінгвістика, соціолінгвістика, психолінгвістика, лінгвосеміотика та інші науки. Зіставна лінгвістика і етика є однією з основних форм зв'язку між фундаментальною лінгвістикою і прикладними аспектами мовознавства. З кожним роком розширюється коло мов, залучених до контрастивного аналізу. Проблемам зіставного мовознавства присвячений журнал «Съпоставитело езикознание» (Софія, Болгарія).

Література: [4, с. 25-34; 5с. 24-39]