Лекція 4-5 Тема. Методика зіставного мовознавства

1. Зіставний метод. прийоми індукції і дедукції в зіставному мовознавстві

2. Проблеми мови-еталона порівняння

3. Принцип зіставних досліджень

4. Рівні і аспекти зіставного дослідження

5. Етапи зіставного аналізу

6. Використання інших методів у зіставних дослідженнях

Зіставний метод. Прийоми індукції і дедукції в зіставному мовознавстві

Мовознавство, як і кожна наука, у своїх дослідженнях використовує загальнонаукові методи, а також власні, тобто лінгвістичні. Так, у зіставно-типологічних дослідженнях застосовуються, з одного боку, притаманні всім наукам прийоми індукції і дедукції, а з іншого боку — зіставний метод.

Індукція (лат. inductio — наведення, збудження) — прийом дослідження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загальний висновок про весь клас цих явищ; узагальнення результатів окремих конкретних спостережень.

Наприклад, Р. Якобсон, вивчаючи диференційні ознаки фонем, дійшов загального висновку, що всі диференційні ознаки фонем можна звести до дванадцяти пар. Більшість зіставно-типологічних досліджень якраз ґрунтуються на індуктивному підході до вивчення мовних фактів. Так, порівняння систем голосних у різних мовах виявляє такі їх диференційні ознаки (йдеться про корелятивні ознаки фонем, які самостійно розрізняють хоча б одну пару слів):

Українська англійська німецька французька

Піднесення + + + +

Ряд + + + +

Лабіалізація - - + +

Назалізація - - + +

Довгота - + + +

Кожна європейська мова перебуває в межах цих п'яти ознак. Іспанська мова повторить ознаки української, угорська – німецької, польська, крім першої і другої ознаки, використовує назалізацію (q, ej. Щодо неєвропейських мов, то вони характеризуються іншими ознаками. Так, голосним арабської мови властива така ознака, як фарингальність (звук утворюється звуженням проходу повітря в порожнині глотки).

Дедукція (лат. deductio, від deduce — виводжу) — спосіб дослідження, який полягає у переході від загального до окремого; одна з форм умовиводу, за якої на основі загального правила з одних положень як істинних виводиться нове істинне положення."!

|В основі дедукції лежить аксіома: все, що стверджується щодо всього класу, те стверджується стосовно окремих предметів цього класу. Ілюстрацією може бути такий приклад: у тричленному комплексі SPO (суб'єкт + предикат + об'єкт) математично вираховується шість варіантів порядку слів. Відтак встановлюється, які з тих варіантів представлені в якійсь мові. В українській мові трислівне речення Хлопчик малює етюд може реалізуватися в усіх шести варіантах (SPO, PSO, OSP, SOP, POS, OPS), а у французькій мові тільки у двох (першому і шостому, причому шостий у питальному реченні). П'ятий порядок у французькій мові ніколи не реалізується, а другий і четвертий лише у випадку, якщо члени речення виражені службовими придієслівними займенниками.

Індуктивна й дедуктивна методики взаємопов'язані. Індуктивний аналіз повинен завершуватися дедуктивним обґрунтуванням, а дедуктивне визначення має бути підтверджене фактами безпосереднього спостереження.

З дедукцією пов'язане поняття гіпотези (існує навіть термін гіпотетико-дедуктивнийметод). Гіпотеза — це науково обґрунтоване припущення, висунуте для пояснення певного явища або закономірного зв'язку між сукупністю явищ (гіпотеза лінгвальної відносності Сепіра — Уорфа, гіпотеза лінгвальної доповняльності, маррівська гіпотеза чотирьох елементів — сал, бер, понурені тощо).

Зіставне мовознавство є окремою науковою парадигмою (поряд із порівняльно-історичним, структурним тощо). Як правило, кожна наукова парадигма (лінгвіс­тичний напрям) пов'язана із власним методом дослідження. Таким методом для зіставного мовознавства є зіставний (його ще називають контрастивним, зіставно-типологічним і синхронно-порівняльним).

Зіставний метод — сукупність прийомів дослідження і опису мови шляхом системного порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки на фоні спільних рис.

Цей метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між двома чи більше мовами (унікалій), хоча іі не ігнорує їхніх спільних рис. Він є ніби зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлення відповідностей між зіставлюваними мовами, то зіставний передусім шукає відмінності. Застосовується цей метод до будь-яких мов безвідносно до їхньої генетичної, типологічної та ареальної належності для аналізу співвідношення їхніх структурних елементів і структури в цілому переважно на синхронному зрізі з урахуванням усіх факторів їхньої взаємодії, взаємопроникнення і взаємовпливу на всіх мовних рівнях щоправда, останнім часом зіставний метод використовується і на часовій осі (зіставляються два історичні періоди однієї й тієї самої мови). Це так звана внутрішньомовна конфронтація. У цьому випадку до завдання дослідника входить порівняння різних синхронних зрізів історії мови, які відображають різні стадії її розвитку. Він дає змогу визначити факти і явища, які мають аналогічні функції в зістав-люваних мовах, а також те місце, яке вони займають у своїй мікросистемі. Так, в англійській мові назви діяча утворюються за допомогою суфікса -ег (суфікс -ег є ядром мікросистеми засобів, які служать для утворення іменників діяча, причому він має широкі можливості утворення іменників від основи будь-якого дієслова). У турецькій мові більшість імен діяча утворено за допомогою суфікса -сі та його варіантів -сі, -си, -сії, але слово­творчі можливості цього афікса обмежені характером основи (поєднується тільки з іменними основами) і наявністю інших афіксів діяча: -das (~ta$), -li (-ІІ, -їй, -їй) та ін.

В українській мові існує ряд суфіксів діяча, які утворюють певну мікросистему (-тель, -ник, -щик, -ак, -ач, -ист, -ецъ, -ик, -алъ тощо), однак тут нема чітко виражено­го суфікса діяча, який був би ядром системи, як англ. -ег.

Наведені приклади засвідчують, що мікросистеми словотвірних засобів для творення імен діяча в різних мовах не тільки не однакові за складом компонентів, а й займають у них різні місця.

Зіставлення є способом поглибленого пізнання системно-функціональних закономірностей мов.

Інколи трапляються випадки протиставлення зіставного і типологічного методів. Так, К. Горалек називає три методи порівняльного вивчення мов: історичний, типологічний і зіставний [Horalek 1960: 11—12]. Насправді це один метод. Різниця між ними полягає не в способі дослідження, що становить сутність методу, а в меті та обсязі залучених до аналізу мов (зіставляється велика кількість мов і на основі зіставлення виявляються типологічні ізоглоси, які дають змогу згрупувати досліджувані мови в опозитивні групи -мови, які мають певну типологічну ознаку, і мови, які її не мають) Наприклад, якщо прийняти за типологічну константу наявність/відсутність категорії відмінка, то всі відомі мови поділяються на дві типологічні групи - мови з темою відмінювання і мови без системи відмінювання

Ефективність зіставного методу залежить від коректності його застосування, тобто від того, що зіставляється і в який спосіб. Залежно від спрямованості, за Р. Штернеманом, розрізняють односторонній і двостороній (багатосторонній) зіставнии аналіз [Штернеманн 1989:153]. одностороннього підходу вихідним пунктом виступає одна з порівнюваних мов. Міжмовне порівняння здійснюється в напрямі «вихідна мова - цільова мова». Вихідна мова виконує системи співвідносних понять опису цільової мови. Наприклад:

Нім. Whe англ. when (часове значення)

If, in case (умовне значення)

франц. homme — нім. Mensch „людина”

Mann «мужчина, чоловік»

Односторонній підхід нагадує спосіб Укладання двомовного словника: для слова вихідної мови добирають еквівалентні кореляти цільової мови: укр. Весна – ным. Lenz (поетичне або/і іронічне), Frühling (поетичне, образне), Frühjahr (нейтральне); укр.минулий час нім. імперфект, перфект, плюсквамперфект. Результати одностороннього аналізу не є оборотними (reversible) Коли «перевернути» односторонню процедуру, то матимемо іншу картину.

За двостороннього (багатостороннього) підходу основою зіставлення є «третій член» (tertium comparationis) — певне позамовне поняття, не належне до жодної із зіставлюваних мов явище, дедуктивно сформульоване метамовою, і простежуються способи його вираження в зіставлюваних мовах. Цінність двостороннього підходу в тому, що він дає змогу виявити всі мовні засоби вираження чогось. Наприклад, якщо дослідника цікавлять засоби вираження дії, яка відбудеться в майбутньому, в німецькій, французькій і англійській мовах, то він виявить, що в німецькій мові для цього використовують: 1) футурум (Ich werde komтеп тог gen «Я прийду завтра»), презент у значенні футурума (Ich komme morgen); в англійській: 1) Future indefinite (/ shall come tomorrow), 2) Future continious (I'll be coming tomorrow), 3) Future з to be going to (I'm going to come tomorrow), 4) Present у значенні Future (/ go tomorrow). Отже, за двостороннього підходу досягається вичерпний опис досліджуваного явища.

Розмежування одностороннього і двостороннього підходів зближується з відмінністю між семасіологічним і ономасіологічним підходами. За семасіологічного підходу факти роглядають від форми до змісту, за оно-масіологічного — від змісту до форми."

Проблема мови-еталона порівняння (tertium comparationis)

Ефективність контрастивного аналізу залежить від вдало вибраного еталона (основи порівняння, спільного іменника), на основі якого визначається реалізація певної ознаки. Тому дослідники-контрастивісти вважають, що для цього необхідна особлива метамова. Метамова, як правило, не відображає жодної з реально наявних мовних систем, а втілює в собі якийсь ідеальний піп, що служить інструментом порівняння реальних систем. Така метамова повинна мати імена всіх одиниць і властивостей мов — об'єктів дослідження (у ній мають бути представлені універсальні властивості всіх мов), вираження для різних характеристик цих мов і бути; зручною для зіставлення з усіма мовами. В ідеалі метамова має бути універсальною для порівняння систем різних мов (відомих і невідомих). Конкретні мови уявляються як вияви мови-еталона і виводяться з неї.

Інколи в ролі мови-еталона використовують якусь реальну третю мову. Так, угорський мовознавець К. Керестеш у дослідженні англійських прийменників і угорських післяйменників обрав як еталон для порівняння латинську мову. Б. А. Успенський у ролі мови-еталона пропонує розглядати ізолятивні (в його термінології — аморфні) мови, які, на його думку, мають найпростішу структуру і в яких чітко і послідовно виражені для всіх мов інваріантні значення.

Існує три головні основи для порівняння: 1) одна з зіставлюваних мов; 2) сконструйована індуктивно на основі зіставлюваних мов мова-еталон, яка має всі значення, що реалізуються хоча б в одній із них; 3) абсолютна мова-еталон, що містить категорії форм і значень, виявлених дедуктивно.

За сферою (широтою) використання розрізняють мінімальну мову-еталон (її можна застосувати в дослідженні обмеженої кількості мов) і максимальну (має відносно необмежене застосування і здатна визначати лінгвістичні універсали). ]За характером структурної організації і змістовим наповненням виокремлюють анкетні та редукційні мови-еталони. Анкетні мови дають перелік усіх об'єктів реальних мов та їх ознак і характеризують мови методом вказівки на те, які ознаки і в яких комбінаціях властиві об'єктам певної реальної мови.

У редукційній мові- еталоні ознаки об'єктів певним чином упорядковані, тому опис коленого об'єкта досягається послідовним уточненням його характеристики, введенням усе конкретніших ознак. Звичайно виділяють мінімум ознак, що утворюють ядерну систему, з якої шляхом додавання ознак виводяться системи конкретних мов. Редукційна мова-еталон не тільки дає економніші описи, а й більше відповідає вимогам до метамови.

У значенні «мова-еталон» часто використовують синонімічний термін tertium comparationis «третій член порівняння», або основа зіставлення. Ці терміни є ширшими, оскільки охоплюють не тільки природну чи штучно сконструйовану мову, а й вужчі, конкретніші об'єкти як основу порівняння, наприклад якусь поняттєву категорію (причинність, посесивність, модальність, збірність, детермінація, зворотність тощо), їх часто не зовсім корек­тно називають мовою-еталоном, однак це не мова, а лише основа порівняння, третій член, поняття, на основі якого простежуються способи його вираження в зіставлюваних мовах. У подібних випадках слід використовувати терміни основа порівняння, або tertium comparationis. Так, еталонний характер має поняття семантичного поля і пов'язане з ним поняття семантичного множника — семи (для лексики), а також поняття функціонально-семантичного поля (для системи мови в цілому). Наприклад, поле часу, каузативності, особи тощо.

Отже, основа порівняння може варіюватися залежно від того, що досліджується, — мова загалом, певний її рівень, функціонально-семантичне поле тощо.

Отже, як основу зіставлення використовують найрізноманітніші засоби: спеціально створену штучну мову, або символічну мову, що складається із загальних штучних правил; певну окрему мову з добре розвинутою системою; певну систему, лінгвістичну, семантичну тощо) категорію; певні диференційні ознаки; певне граматичне правило; певне семантичне поле;фонетичні, морфологічні, синтаксичні та інші моделі; певний метод; мову-посередник при перекладі; типологічну категорію та ін.

Принципи зіставних досліджень

Щоб коректно виконувати зіставний аналіз, необхідно дотримуватися певних принципів. В.Д. Аракін виділяє три принципи зіставного аналізу: принцип системного підходу до опису подібностей і відмінностей; принцип опори на змістову основу зіставлюваних явищ (семантичний принцип); принцип врахування функціональних особливостей зіставлюваних одиниць.

Принцип системного підходу. Він полягає в тому, що кожне явище слід розглядати в системі, тобто у його зв'язках з іншими явищами тієї системи, до якої воно належить. Порівнювати можна парадигматичні групи (підсистеми, поля, лексико-семантичні групи, синонімічні ряди тощо). Лінгвісту важливо з'ясувати, що в мові зумовлено внутрішньосистемними зв'язками, а що — позамовною дійсністю. Водночас не можна забувати про можливість передавання одних і тих самих значень засобами, які належать до різних мовних рівнів. Так, в українській мові дія, що почалася в минулому і триває в момент мовлення, може бути виражена тільки на лексичному рівні (Іван продовжує працювати), а в англійській мові — на лексичному і морфологічному (John continues to work i John has been working.

Принцип опори на змістову основу порівнюваних явищ (семантичний принцип). Перші контрастивні дослідження мов ґрунтувалися на зіставленні мовних форм, адже формальні розбіжності знаходяться „на поверхні мов”, становлять легко доступний для огляду закритий склад елементів (особливо коли йдеться про фонологічний, морфологічний і синтаксичний рівні мови), через що їх не важко виявити та описати. Невипадково перші типологічні класифікації мов ґрунтувалися на морфологічних ознаках, пізніше здійснено спроби типологічних класифікацій на основі синтаксичних ознак, а відтак – фонологічних. Однак посилена увага до форми, яка характеризувала мовознавство з часу його виникнення у була цілком природною на початковому етапі, не є виправданою нині.

Останнім часом стає популярною думка про те, що найпродуктивнішою Переорієнтація мовознавчих досліджень на семантичний ґрунт є закономірною, бо без вивчення мовного змісту не можна адекватно представити структуру мови загалом. Необхідність семантичного принципу в контрастивних лінгвістичних дослідженнях зумовлена кількома причинами: 1) незаперечним нині є положення про примат мовного змісту над формою; 2) найновіші дослідження вказують на первинність у слові лексичного і вторинність граматичного, що випливає з більшої глибини граматичної абстракції порівняно з лексичною.

У зіставних дослідженнях, де різноманітний емпіричний матеріал позбавляє мовознавця можливості вибору якихось стабільних точок відліку, саме семантичний фактор дає змогу знайти ґрунт для зіставлення, стати вихідною точкою для досліджень від третього члена порівняння, тобто бути tertium comparationis у зіставних дослідженнях. У такий спосіб буде припинено дискусію щодо мови-еталона для зіставних студій. Опора на семантику сприятиме розкриттю максимально широкої сукупності системно зумовлених структурних характеристик мови, що в свою чергу дасть змогу пролити світ­ло на проблему взаємовідношення мови і мислення.

Отже, семантичний (змістово-функціональний) підхід до мови є найбільш плідним у царині зіставно-типологічного опису мов. Його можна застосовувати не тільки для тих мовних рівнів, що мають двосторонні одиниці, а й до фонологічного рівня, який не має плану змісту.

Щодо морфології і синтаксису, то їхні категорії мають суто семантичний характер.

Змістовий підхід до зіставного вивчення лексики, здавалося б, не потребує обґрунтування. Однак у цій найбільш семантичній ділянці мови зіставна семантика знаходиться на початковій стадії, що зумовлено відсутністю методики дослідження лексичного матеріалу, також специфікою лексико-семантичної системи (її відкритим характером, труднощами встановлення стійких системних рис).

Цей недолік у зіставному дослідженні семантики може бути подоланий застосуванням запропонованої О. В. Бондарком методики зіставлення функціонально-семантичних полів — угруповань граматичних і лексичних одиниць, що ґрунтуються на пев­ній семантичній категорії, а також різних комбінованих (лексико-синтаксичних та ін.) засобах певної мови, які взаємодіють на основі спільності їх семантичних функцій або більш вузьких функціонально-семантичних об'єднань (наприклад, функціонально-семануичного поля фазовості чи тільки підполя починальності)

Зіставні дослідження повинні ґрунтуватися на семантичній категорії, функціонально-семантичному полі і категоріальній ситуації. Семантична категорія — незалежна від конкретного формального вираження інваріантна семантична константа (наприклад, якість, кількість, визначеність/невизначеність, градація, посесивність, аспектуальність, темпоральність, таксис, модальність, персональність тощо). Семантичні категорії є універсальними. Функціонально-семантичне поле — двостороння одиниця, що об'єднує інваріантне значення і різнобічні формальні засоби його вираження.

Методика такого аналізу передбачає кілька послідовних етапів: 1) визначення семантичної категорії за якою здійснюватиметься зіставлення; 2) встановлення засобів вираження досліджуваної семантичної категорії в межах функціонально-семантичного поля в зіставлюваних мовах; 3) зіставлення функцюнально-семантичних полів порівнюваних мов з метою виявлення Ізоморфних і аломорфних ознак; 4) встановлення міжмовних кореляцій (відношень збігу, розбіжностей, міжмовних лакун та способів їх компенсації тощо). Повний зістав-ний аналіз повинен завершуватися інтерпретацією мовних контрастів етнокультурними, сощально-історичними та іншими особливостями зіставлюваних мов.

Принцип врахування функціональних особливостей зіставлюваних одиниць. Цей принцип пов язании з попереднім, оскільки нерідко значення Інтерпретується як функція, і навпаки. Однак часто одиниці з подібним значенням функціонально нетотожні в різних мовах що пов'язано з їх місцем у системі мови, соціальними, є культурними та іншими причинами. Так, однакові функції можуть виконувати одиниці різних мовних рівнів (це можна виявити як в одній і тій самій мові, так І при зіставленні двох мов). Тому зіставлення слід здійснювати на основі функціональної подібності фактів досліджуваних мов. І Крім цих трьох головних принципів, деякі вчені виділяють ще принцип термінологічної адекватності (створення адекватної термінології, яка б мала спільї дефініції); принцип достатньої глибини порівняння (виявлення всіх суттєвих подібностей І відмінностей), принцип урахування спорідненості й типологічної близькості (при порівнянні близькоспоріднених і типологічно подібних неспоріднених мов можливості застосування малосистемного підходу розширюються, а при порівнянні типологічно неподібних мов – звужуються) - принцип урахування позитивного і негативного перенесенні лінгвістичних знань (лінгвістичні знання, здобуті в дослідженнях однієї мови, допомагають у дослідженні іншої мови, однак не можна приписувати ознаки однієї мови іншій); принцип двостороннього порівняння (за такого порівняння в поле зору потрапляють особливості двох порівнюваних мов); принцип урахування функціональних стилів; принцип територіальної необмеженості (для зіставної лінгвістики просторове розміщення мов не має значення).

Отже, ефективність контрастивного аналізу мов великою мірою залежить від дотримання принципів, на яких повинні ґрунтуватися зіставні дослідження.

Рівні й аспекти зіставного дослідження

У мовознавстві розрізняють рівні мови, які досліджують, і рівні дослідження мови. У першому випадку йдеться про об'єкт дослідження. Так, об'єктом зіставного аналізу можуть бути одиниці будь-якого рівня мови — фонологічного, морфологічного, синтаксичного й лексико-семантичного.

Рівні дослідження мови — це рівні мовної організації, що рівнозначне рівню абстракції. Наприклад, зіставні дослідження можна проводити на емічному (рівень структури мови) і етичному (рівень мовлення) рівнях. Оскільки однією з вимог контрастивних досліджень є системний підхід, то перевага надається етичному рівневі. Е. Косеріу розрізняє чотири рівні зіставного аналізу: рівень типу мови (рівень принципів структуру вання в конкретній мові, тобто види й категорії функцій і способів, розглянутих у їх взаємозв'язку); рівень системи мови; рівень мовної норми; рівень функціонування мовної одиниці в тексті. Можна порівнювати мови на будь-якому з цих рівнів, однак для теорії і практики перекладу слід віддавати перевагу зіставленню на рівні тексту, коли виявляється єдність функції різних елементів, які займають різне місце в рівнях мовної системи. У зв'язку з цим доцільним є розрізнення трьох аспектів семантичної структури тексту: смисл, значення і позначення. Смисл реалізується в тексті, він охоплює і позамовні компоненти, різного роду конотації культурного характеру тощо. Значення — зміст мовного знака, позначення - використання знака стосовно певного денотата. Функціональний аспект контрастивної лінгвістики для перекладу є важливішим, ніж системний.

В. Г. Гак виділяє такі три аспекти (рівні) зіставного дослідження: 1) вираження (наприклад, утворення множини, форм роду, формальні особливості порядку слів); 2) зміст (наприклад, граматична категорія стосовно обсягу її значень: граматична категорія може бути в двох мовах, але кількість субкатегорій і обсяг їх значень можуть не збігатися; 3) функціонування (так, однина і множина можуть у зіставлюваних мовах використовуватися по-різному). Як аспекти він розглядає ще семасіологічний (як використовується мовна одиниця) і ономасіологічний (якими засобами виражаються однакові значення в зіставлюваних мовах) підходи.

Етапи зіставного аналізу

Зіставлення здійснюється в кілька етапів: точний і повний опис систем зіставлюваних мов; зіставлення цих систем; контрастивні спостереження (висновки).

1. Точний і повний опис зіставлюваних мов. Цей етап вважають необхідною умовою для успішного конфронтативного порівняння. До опису ставляться конкретні вимоги. Він повинен бути здійснений на базі єдиної граматичної теорії, на основі одного й того самого методу, за однією моделлю, з використанням однакової техніки й одного й того самого поняттєвого апарату. Отже, зіставленню передує внутрішньосистемний аналіз, який виявляє суттєві системні закономірності, які використовуються як основа для порівняння у міжсистемному зіставленні.

2. Встановлення зіставлюваності на різних рівнях (точки відліку при зіставленні). Цей етап необхідний для того, щоб не зіставляти незіставлюване. Тобто для зіставлення годиться тільки опис зіставного типу (опис, спрямований на зіставлення). Категорії зіставлюваних мов співвідносяться не прямо. Категорії однієї мови часто відповідають іншим категоріям іншої мови. Інколи вони не мають прямих, а часом — жодних відповідників у граматичній системі іншої мови; вони можуть мати відповідники в інших підсистемах. Так, при порівнянні часової системи в українській і німецькій мовах необхідно враховувати слов'янську категорію виду.

Мета зіставного аналізу — встановлення співвідношення між мовними явищами, відповідностей, або кореспонденцій. Відповідність різномовних явищ визначається на основі спільної певної їхньої ознаки. Елементи різних мов, що перебувають у певному відношенні до даної ознаки, вважаються компарабельними. Ті явища обох мов, які не є компарабельними і не складають відповідності, вивчати цим методом неможливо.

Перекладність як критерій еквівалентності мовних явищ визнана і німецьким контрастивістом Г. Хельбігом. Однак він застерігає , що хоча порівняння перекладів відіграє важливу роль при зіставленні, однак це лише емпірична матеріальна база й оперативний засіб встановлення контекстуальної еквівалентності.

3. Контрастивні спостереження (висновки). Це завершальний етап зіставного аналізу.

Вище наведено етапи двостороннього зіставлення, тобто такого, у якому використовувався третій член порівняння (tertium comparationis). Етапи одностороннього порівняння дещо відрізняються від двостороннього: 1) визначення предмета дослідження; 2) аналіз, опис і зіставлення окремих явищ; 3) використання уже наявних досліджень (як додаткового матеріалу текстів та їх перекладів); 4) систематичний семасіологічний аналіз матеріалу вихідної мови і повне представлення семантичної структури форми вихідної мови; 5) внутрішньомовне зіставлення засобів цільової мови (як передумова однозначної інтерпретації дивергентних відношень між вихідною і цільовою мовами); 6) виявлення корелятів у цільовій мові; 7) статистичне обстеження текстів (при цьому, якщо дані мають статистичне значення, то висновки, зроблені на основі вузького дослідження, можуть бути перенесені на ціле); 8) систематизація фактів, узагальнення, наочне представлення у вигляді таблиць усіх внутрішньомовних і міжмовних відношень.

Використання інших методів у зіставних дослідженнях

У зіставному мовознавстві використовуються майже всі лінгвістичні методи. Зіставлення можна здійснювати безпосередньо, тобто починати дослідження із зіставлення конкретних мовних фактів, але доцільніше зіставляти дані внутрішньомовного аналізу кожної із зіставлюваних мов, отримані внаслідок застосування певного (одного й того самого) методу. Спостереження над контрастивни-ми працями засвідчують, що найчастіше застосовують описовий метод, дистрибутивну методику, компонентний аналіз, трансформаційно-породжувальну і відмінкову граматики, переклад, математичні, психолінгвістичні й соціолінгвістичні методи.

Компонентний аналіз. Він ефективний у зіставленні лексико-семантичних і граматичних систем. Вважають, що компоненти (семи), як і фонологічні диференційні ознаки, є універсальними, не залежними від конкретної семантичної структури якоїсь мови, тому можуть служити основою порівняння (задають єдиний фон, на якому виділяються особливості кожної із зістав-люваних мов).

Наприклад, тільки сполучуваність слів дає змогу встановити, що англ, handsome «красивий» на відміну від укр. красивий має сему чоловіча стать (handsome сполучається зі словами на означення чоловічої статі), а англ, buxom «миловидний» на відміну від укр. миловидний має сему жіноча стать, через що англ, buxom neighbor потрібно перекладати не як миловидний сусід, а як миловидна сусідка; що англ, crossing не має семи засіб перетинання на відміну від укр. перехід пішки, переїзд транспортом, що англ, cutter, receiver, drier, breaker не мають сем істота /неістота (позначають як особу, так і предмет, яким виконується дія: різник і різак, приймальник і приймач, сушильник і сушилка, дробильник і дробилка). Якщо в нім. dick «товстий» відсутня сема істота/неістота (це слово може бути застосоване щодо предметів і людей: ein dicker Mann «товстий чоловік», ein di-ckes Buch «товста книжка»), то його англійський корелят fat звичайно стосується людей і тварин (має сему істота: a fat man «товстий чоловік»), а з назвами предметів вживається thick (thick book «товста книжка»). Англійський прикметник wide «широкий» і його німецький корелят welt також різняться колокацією: а wide square «широка площа» — ein welter Platz, a wide plane «широка рівнина» — eine weite Ebene, a wide hole «широка діра» — ein weites Loch, але a wide plank «широ­ка дошка» — ein breites Brett. Пор. ще: нім. Hande was-chen «мити руки», Wdsche waschen «прати білизну», дослівно «мити білизну» (те ж саме в англійській мові — to wash one's hands, to wash the linen) і укр. мити руки, але прати білизну; укр. чистити зуби, чистити картоплю і нім. Zahne putzen, але Kartoffeln schalen.

Компонентний аналіз застосовують і до морфологічного та синтаксичного рівнів. Так, К. Джеймс, зіс­тавляючи російську фразу Я пришла з англійським еквівалентом / have arrived, показує, що обидві фрази разом відображають сім сем (особу, стать, характер руху, напрямок руху, минулий час, завершеність дії, зв'язок дії з моментом мовлення), але тільки три з них (особа, напрямок, минулий час) представлені в обох фразах і виступають як лексико-граматичні обов'язкові категорії.

Англійське речення Ознаки мови-еталона Російське речення

I 1. мовець Я

2. жіноча стать

3. прибуття

have arrived 4. пішки пришла

5. попереднього

6.релевантне в теперішній момент

7. завершене

Такий аналіз показує, що в мові на рівні її реаліза­ції відображає позамовну дійсність саме по собі, а що підказується лише мовною системою;він уможливлює відокремлення спільного від специфічного національно-мовного, обов'язкові мінімальні елементи висловлення, необхідні для точного опису ситуації, від надлишкових елементів, вживання яких зумовлене лише системою мови.

Трансформаційно-породжувальна модель Н. Хамського. Вона використовується в контрастивних дослі­дженнях синтаксису і сприяє виявленню таких особливостей мовної структури, які за умов використання інших методів могли б бути нерозкритими. Вважають, що переваги застосування трансформаційно-породжувальної граматики в зіставних дослідженнях полягають в тому, що: 1) відмінності між мовами формулюються як відмінності між системами і правилами для окремих ділянок мови; 2) у трансформаційно-породжувальній моделі застосовуються поняття «глибинної і поверхневої структур».

Глибинна структура. Це абстракція, яка містить усі елементи, необхідні для утворення поверхневих структур речень із подібною семантикою. До неї належить семантика речення (пропозиція і модальність). Способи реалізації цієї семантики в кожній мові належать до поверхневої структури. Якщо в основі кожного речення будь-якої мови справді лежить глибинна структура, то існує якась глибинна структура, спільна для всіх мов. Структурні відмінності між мовами в такому випадку є суто зовнішніми: глибинна структура спільна, однак виражена по-різному в поверхневій структурі мов.

Так, дві глибинні структури Я маю яблуко. Яблуко червоне трансформуються в поверхневі в англійській і німецькій мовах таким чином:

Глибинна структура / have an apple. The apple is red →

1.1 have an apple which is red →

2.1 have an apple — red →

I have a red apple Поверхнева структура

Глибинна структура Ich habe einenApfel. DerApfel ist rot →

1. Ich habe einenApfel, der rot ist →

2. Ich habe einenApfel — rot →

Ich habe einen rotenApfel Поверхнева структура

Різниця між англійською і німецькою мовами в цьому випадку виявилася лише в узгодженні артикля з Іменником Apfel (морфема -еn)

У мовознавстві трапляються випадки переосмисленого вживання поняття глибинної структури, де під нею розуміють загальне категоріальне поняття (означеність/неозначеність, транзитивність/нетранзитивність, істота/неістота тощо), яке лежить в основі систем порівнюваних мов, а термін поверхнева структура вживається в традиційному значенні — конкретні мовні засоби вираження.)

{Відмінкова граматика (Ч. Філлмор). Вона тісно пов'язана з трансформаційно-породжувальною граматикою. Використовується як метод опрацювання мовних фактів перед їх контрастивним описом. Відмінкова граматика — це своєрідна теорія універсальної семантичної бази мов. Відповідно до неї глибинна структура будь-якого речення в будь-якій мові повинна мати формулу:

M–S–P–V

(A.O.I.D.L.).

Ця формула розшифровується так: речення (S) складається з пропозиції (Р) і модальності пропозиції (М). Пропозиція (Р) — це зміст речення. Модальність (М) об'єднує такі ознаки, як заперечення, час, спосіб, вид і ставлення мовця. Пропозиція складається з дієслова (V) й одного або двох імен, які розрізняються відмінком: агентив (А), об'єктив (О), інструменталіс (І), датив (D), локатив (L) Наприклад: The wind opened the door «Вітер відчинив двері» (тут маємо О + І, тобто інструменталіс (the wind) і об'єкт (the door), хоча на поверхневому рівні the wind є підметом. Пор. ще: У кімнаті тепло і The room is warm (буквально «Кімната тепла»). Ці речення, незважаючи на поверхневі відмінності, зводяться до однієї глибинної відмінкової конфігурації.

Переклад. Деякі дослідники пропонують його як альтернативу іншим методам контрастивного аналізу [Кёрквуд 1989: 341—349; Репина 1996: 5]. Т. О. Рєпіна, яка провела контрастивне дослідження на матеріалі власних перекладів, уважає, що переклад є найперспективнішим способом зіставного дослідження неблизько-споріднених мов. Інші дослідники, навпаки, стверджують, що переклад не можна вважати критерієм міжмовної еквівалентності, оскільки він може виявити контекстуальну, а не повносистемну еквівалентність. Не можна не погодитися з думкою Ді П'єтро, що переклад слід розглядати як технічний прийом, який використовується на початковому етапі контрастивного аналізу, а не як альтернативу іншим методам.

Математичні методи. Вони сприяють об'єктивізації спостережень у контрастивних дослідженнях. За допомогою кількісних обчислень можна визначити «питому вагу» певного явища в зіставлюваних мовах і в такий спосіб виявити в кожній із них тенденції у використанні аналогічних явищ. У разі вивчення типологічних ознак досліджуваних мов можна використати методику типологічних індексів Дж. Грінберга, яка ґрунтується на відносній частотності двох одиниць у певних відрізках тексту.

Психолінгвістичні методи. Вони є ефективними особливо в контрастивних дослідженнях лексико-семантичних систем мов. Спочатку дослідник проводить психолінгвістичні експерименти (вільний і цілеспрямований), Відтак результати експериментів зіставляє і робить відповідні висновки. Прикладом є розвідка I.E. Подолян, у якій досліджено національно-специфічні особливості асоціювання назв рослин в українській, англійській та німецькій мовах і дослідження Д. І. Терехової, в якому зіставлено асоціації соматизмів в українській і російській мовах.

Крім описаних тут методів, останнім часом у зіставних дослідженнях почали застосовувати концептуальний аналіз (зіставляються окремі концепти і концептуальні простори).

Література: [ 3,с. 13-25; 4, с. 19-25 5с. 76-105]