1.2 Абсолютне вживання перехідних дієслів в англійській мові

Абсолютним прийнято рахувати таке вживання перехідних дієслів, при якому описується ситуація з вираженим агенсом і невираженим обєктом. Як відомо, проблема перехідності в англійській мові повязана з цілим рядом спірних загальнолінгвістичних проблем, таких, як багатозначність і омонімія, тотожність і границі слова, рівневий статус доповнення і тому подібне. Трактування абсолютного вживання з необхідністю витікає із загальної концепції перехідності і тому розходиться у дослідників різних напрямів. У словнику лінгвістичних термінів О.С.Ахманової “абсолютивний” визначається як “самодовлеющий, не вимагає поширення і уточнення іншими словами “, напр.”Він палить”, на відміну від “Він палить міцні сигарети”.

Характерний для класичних англійських граматик і словників погляд на перехідність як на категорію переважно синтаксичну, таку, що виражається в наявності при дієслові доповнення, зумовлює тлумачення абсолютного вживання як окремого випадку дієслівної неперехідності. Деякі дослідники, що вивчали цю проблему в англійському і інших мовах, помічають, що перехідні дієслова в абсолютивному вживанні передають дію взагалі, дія більш відвернута, в якому перехідність слабшає в своєму конкретному змісті, і дієслово може розглядатися як наполовину непеехідний.

У вітчизняній лінгвістиці переважає інша концепція перехідності, що враховує синтаксичні, лексико-семантичні і семантіко-синтаксичні характеристики дієслів. Розглянемо їх тепер по порядку.

Проблема синтаксичних характеристик дієслів тісним чином повязана з вітчизняним вченням про факультативну і обовязкову сполучуваність. Згідно з цим ученням мовні елементи здатні мати два види сполучуваності: обовязкову і факультативну. Обовязкова сполучуваність властива тим залежним елементам, які потрібні як смисловим змістом, так і формою мовних одиниць. Обовязкова сполучуваність характеризує ті одиниці, які мають “сильне управління”. Цей термін був використаний А.М. Пешковським для позначення звязку дієслова з відмінковими фoрмами іменника, необхідними для завершеності, сенс якого передається дієсловом.

Теорія факультативної і обовязкової сполучуваності отримала остаточне визнання після її розвитку в працях провідних вітчизняних учених (В.В. Винограду, В.Г. Адмоні) і знайшла свій подальший розвиток в роботах цілого ряду дослідників.

Як доказ того, що обовязкова сполучуваність дійсно існує, часто приводять як приклад дієслово “бути” в українській мові і його аналоги в інших мовах. Передбачається, що дієслово бути або “to be” являє собою приклад мовного елементу, який не здібний до абсолютного функціонування і вимагає обовязкового заповнення. Якщо розглядати дієслово “to be” ізольовано, поза певною синтаксичною структурою, то це твердження може здатися справедливим. При розгляді певних слів як словарні одиниці поняття факультативної і обовязкової сполучуваності виявляється сповна обгрунтованим. Наприклад, англійське дієслово “to lie - lay - lain”, узятий ізольовано, як словарна одиниця, вимагає вказівки місця, і це його властивість виявляється у ряді синтаксичних побудов: The dog was lying on the ground/at the feet of the boy. Обовязковість придієслівного елементу легко доказова за допомогою вживання методу опущення, оскільки синтаксичні оскільки синтаксичні побудови типа “The dog was lying” мають незавершений сенс і не можуть розцінюватися як правильні. На думку вченних факультативної/обовязкової сполучуваності, у дієслова “to lie - lay - lain”є обовязкова валентність на обставину місця, якщо розглянути його функціонування в синтаксичних структурах, то виявляється, що, якщо це дієслово потрапляє в побудову, схемою якої не передбачені позиції для потрібних по сенсу обставинних елементів, він може вільно функціонувати без цих залежних одиниць. Для прикладу можна скористатися загальновідомим прислівям “Let sleeping dogs lie”. Для приведеної синтаксичної моделі побудови потрібне абсолютне вживання дієслова “to lie”, оскільки необхідно передати ідею самого процесу «лежання» безвідносно до того, де і як він протікає. У подібних випадках поява обставини не лише не потрібна, але і неможлива, оскільки поява залежного при дієслові позбавить дієслово здатності передавати значення “загальності” дії. Аналогічно і з дієсловом “to be”: потрапляючи в модель типа “she is...”, дієслово “to be” виступає як одиниця, що обовязково вимагає заповнення: She is young/happy/clever/pretty і тому подібне. Проте, якщо звернутися до тексту монологу Гамлета і розглянути добре відома побудова “to be or not to be” і його російське переведення “бути або не бути”, то у вказаній структурі ні в англійському, ні в російському варіанті дієслово “to be/бути” не лише не володіє обовязковою сполучуваністю, але і характеризується обовязковою несполучуваністю. Подібне абсолютне використання дієслова “to be”, що викликається вимогами моделі, спостерігається не лише відносно дієслова “to be” як буттєвого, але і як звязкового. Наприклад: She has shown herself the pleasant, witty Judith she knows I like her to be, with а touch of coquetry thrown in on her own account (W. Locke). Існування структурної схеми, що вимагає абсолютного функціонування дієслів типа “to be” і “to lie”, говорить про те, що наявність або відсутність одиниці комплементу обумовлена не лише значенням самого дієслова, але і тією позицією, яку він займає в кожній із структур, що допускають його. Навіть особиста форма дієслова в наказовому способі може функціонувати без залежних, хоча особисті форми характеризуються найбільш розгорнутою сполучуваністю.

В.В. Бурлакова, вивчаючи вживання перехідних дієслів в сучасній англійській мові, пише: “…якщо розглядати перехідне дієслово як словарну одиницю мови на рівні лексичного значення, то в цьому випадку дійсно всяке перехідне дієслово, взяте ізольовано, завжди володіє обовязковою лексичною сполучуваністю. Проте якщо проводити аналіз на рівні синтаксису, тобто розглядати функціонування перехідних дієслів в певних структурах, то положення різко міняється, бо в цьому випадку сполучуваність перехідного дієслова регулюється вимогами моделі”.

Встановлюючи перехідність дієслів, лінгвісти часто звертаються не до фраз, а до пропозицій, тобто до синтаксичних одиниць, в рамках яких реалізуються фрази (“будівельний матеріал для пропозицій”). Ж. Вандрієс приходить до наступного висновку: `Спожитий без доповнення, дієслово дійсно неперехідне, оскільки дія, ним виражена, не переходить ні на який предмет” [8, C.52]. Проте чи правомірно ставити питання про перехідність-неперехідність дієслів в залежності від того, чи реалізується доповнення в реченні чи ні? Про неперехідність дієслів можна судити лише по тому, чи управляють вони доповненням у фразах, тобто чи здатні вони утворювати фрази на основі лексичного звязку управління. У реченні ж перехідне дієслово може вживатися і без доповнення, і від цього він не перестає бути перехідним. Щоб переконатися в цьому, можна вдатися до експерименту, що полягає в тому, що замість одиночного перехідного дієслова в реченні використовується перехідне дієслово з доповненням. Отже, рішення питання про таку специфічну змістовну особливість дієслівної лексеми, як перехідність або неперехідність, не можна повязувати з вживанням або невживанням доповнення в тому або іншому конкретному реченні, що є одиницею-конструкції іншого, синтаксичного рівня мови [13, C.111-134].