logo search
лекции порівняльна лексикология анг та укр мов

Лекція 3 Тема. Зіставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія

  1. Типологія, її зміст і завдання

  2. Типологія і зіставне мовознавство

  3. Типологія і характерологія

  4. Універсологія

Типологія, ї зміст і завдання

У процесі розвитку зіставного мовознавства від нього поступово відокремилися інші різновиди міжмовних досліджень — типологія, характерологія й універсологія.

У мовознавстві немає єдиного загальноприйнятого тлумачення терміна типологія. Найпоширенішим є трактування її як розділу мовознавства — лінгвістичної типології, або типології мов. Однак і словосполучення лінгвістична типологія не має однакової інтерпретації

Є широке і вузьке розуміння типології. У широкому розумінні типологія мови - це сфера мовознавства, яка порівнює мови з метою виявлення загальних закономірностей мовної будови. Саме так інтерпретують типологію представники Празької лінгвістичної школи. На їхню думку, типологія враховує загальну структуру мови: уникаючи звернення до ізольованих рис подібності і відмінності, типологія розглядає всі особливості мови в їх ієрархії.

Вузьке тлумачення типології обмежується характеристикою будови певних мов чи окремої мови і навіть лих її рівнів. Прикладом такого розуміння типології є формулювання назв праць: Лекомцева М. Й. Типологія структур слога в славянских языках. — М., 1968; І ни М. В. К вопросу о типологии консонантных систем современных германских языков//Структурно-типологическое описание современных германских языков. — М., 1966.

Незважаючи на розбіжність у трактуванні типології в усіх її інтерпретаціях спільним є порівняльне вивчення структурних і функціональних властивостей мов. Це дає змогу виявити структурну спільність певних сукупностей мов і на цій основі створити їх типологічну класифікацію, а також вивчити специфіку мов на тлі тих спільних рис, що властиві певній групі мов або всім мовам.

Отже, метою типологічних досліджень є: ідентифікувати і класифікувати відповідно до спільних і відмінних ознак досліджувані явища; визначити ізоморфні та аломорфні ознаки в зіставлюваних мовах; встановити на основі ізоморфних рис типові мовні структури і типи мов; представити на основі отриманих даних реальну наукову класифікацію мов світу [Korunets 1995: 7-8].

З урахуванням різних розумінь типології сформульовано її визначення.

Мовна типологія (грец. typos форма, зразок і logos слово, вчення) порівняльне вивчення структурних і функціональних властивостей мов незалежно від характеру генетичних відношень між ними.

На сучасному етапі виокремилося кілька різновидів типології. '

Залежно від обсягу досліджуваного матеріалу розрізняють загальну і конкретну типології. Загальна типологія вивчає найзагальніші проблеми, пов'язані з виявленням сукупності спільних рис, що характеризують усі мови світу, тобто спільні властивості, спільні зміни, спільні процеси у мовах незалежно від їх генетичної природи (наприклад, спільні риси у структурі фонологічних систем, спільні риси у структурі тексту тощо).

Конкретна (часткова) т и полог і я досліджує проблеми вужчого характеру, тобто типологічні характеристики однієї мови або обмеженої групи мов. За Г. В. Колшанським, конкретна типологія вивчає окремі рівні або елементи мовної структури. Щодо рівнів мови в лінгвістичній типології виокремлюють фонетичну, фонологічну, морфологічну, синтаксичну та інші типології. У фонетичній типології виділяють як окремі підрозділи суперсегментну типологію, предметом якої є зіставне вивчення інтонації, тону, наголосу, і символічну типологію, яка досліджує звукосимволізм. Типологію, яка вивчає рівні мови, називають рівневою, або аспектною.

Залежно від кількості розглядуваних мов розрізняють універсальну типологію, яка намагається охопити всі мови світу, і спеціальну, що розглядає конкретні мови.

З огляду на спрямування дослідження на виявлення структурних чи функціональних рис мов виокремлюють структурну типологію, яка вивчає внутрішню організацію мови як системи, і функціоналну , що розглядає мови і мовні явища крізь призму функцій і сфер уживання. Структурну типологію залежно від напряму дослідження поділяють на формальну і контенсивну. Формальна типологія орієнтується тільки на план вираження, а контенсивна (змістова, семантична) — на семантичні категорії мови і способи їх вираження.

По суті контенсивний підхід є ономасіологічним підходом. Тому-то деякі вчені замість термінів формальна і контенсивна типологія вживають терміни семасіологічна й ономасіологічна типологія.

За метою дослідження розрізняють: інвентаризаційну типологію, за предметом якої є констатація структурних подібностей і відмінностей між мовами; імплікаційну типологію, яка інтерпретує системи мов у плані сумісності/несумісності структурних характеристик і в плані переважання певних рис (надання переваги певним типам структурної доцільності як мовних систем узагалі, так і окремих їхніх рівнів); таксономічну (класифікаційну) типологію, яка здійснює класифікацію мов за певними типами.

Віднесення мов до певного типу на основі інвентаризаційно-типологічних даних є предметом фрагментарної типології (subsystem typology), і таксономічна належність мови в цьому разі є ковзкою, змінною, несення мови до певного типу на основі імплікаційно-типологічних даних — предмет цільносистемної типології (whole-system typology) і належність мови до певного типу в цьому випадку має стабільний характер. Г. П. Мельников опрацював ще домінантну типологію , яка визначає мовний тип на основі домінантних ознак [Мельников 1972].

Типологічна характеристика мови змінна. З часом мова може втрачати деякі типологічні риси (наприклад, утрата носових голосних у слов'янських мовах,1 за винятком польської; втрата двоїни в більшості слов'янських мов; зміна характеру наголосу: тональний → силовий, фіксований → нефіксований тощо, перехід синтетизму в аналітизм тощо). Ці питання є предметом історичної типології," яка вивчає принципи еволюції мовних типів.

Історична змінність типологічних рис мови спричиняє виникнення в ній ознак різних типів. Будь-яку мову можна розглядати як таку, що перебуває в русі від одного типу до іншого. Тип мови визначається на основі типових рис, які переважають. У цьому аспекті важливою є квантитативна типологія, яка оперує не абсолютними якісними параметрами, а статистичними індексами, що відображають ступінь наявності в різних мовах певної якісної ознаки. Ці ознаки можна представити на шкалі типологічних ознак (індекс синтаксичності/аналітичності, індекс префіксації тощо).

Предметом ареальної типології є дослідження спільних типологічних рис мов певної території (певного ареалу).

Навчання іноземних мов потребує дослідження й опису основних типологічних особливостей усіх рівнів іноземної й рідної мов, що передбачає виявлення важливих структурних відмінностей іноземної мови від рідної, з якою постійно порівнюють іноземну мову і від якої відштовхуються. Цей вид дослідження отримав назву порівняльна типологія рідної та іноземної мов. Однак такий термін є невдалим, оскільки дублює термін зіставна (контрастивна) лінгвістика.

Типологічний підхід до вивчення мов слід відрізняти від генетичного й ареального. Генетичне (порівняльно-історичне) мовознавство має справу зі спорідненими мовами, ареальне зі «свояцтвом» мов, а типологічне — з ізоморфізмом. Генетичне мовознавство досліджує процеси мовної дивергенції, ареальне — процеси мовної конвергенції, а типологічне — процеси паралельної зміни мов. Предметом генетичного мовознавства є структурні й матеріальні елементи споріднених мов, збережені в процесі дивергенції прамовного стану; ареального — структурні й матеріальні елементи, набуті мовами в процесі їх конвергенції, типологічного — структурні й матеріальні елементи мовного ізоморфізму, незалежні від процесів дивергенції чи конвергенції і зумовлені належністю мов до особливих типологічних класів. Типологічно однорідними бувають і генетично віддалені мови.

Типологічна класифікація, на відміну від генеалогічної, не має конкретного зв'язку з історією. У типологічній класифікації кількість груп мов і їх склад буде різним залежно від кількості і певного вибору мовних фактів, використаних для зіставлення [Гринберг 1963].

Типологія і зіставне мовознавство

Уперше спробу визначити співвідношення зіставного мовознавства і типології здійснив В. Скалічка. На його думку, типологія бере за основу порівняння окремі компоненти системи, але вивчає їх у всіх мовах або в якомога ширшій спільності мов. Зіставна лінгвістика порівнює тільки дві мови, але за всіма елементами системи. Типологічний аналіз акцентує на способі представлення і ґрунтується на залученні широкого мовного матеріалу, а зіставний лише констатує відмінності у способі представлення [Скаличка 1989: 29—ЗО]. Однак ти кий погляд на розмежування типології і зіставного мовознавства не був підтриманий мовознавцями. Так, В. Г. Гак вважає, що предметом зіставного мовознавства може бути окреме явище, при цьому не обов'язково у двох, а й у кількох мовах, тоді як типологічний аналіз може охоплювати більші розділи мови і навіть структуру мови загалом. Принципову відмінність між зіставним мовознавством і типологією Гак убачає в завданнях, які ставить перед собою кожна з цих дисциплін. Завдання типології — встановлення мовного типу для подальшої класифікації мов і виявлення того, як узагалі може бути влаштована, упорядкована мова. Завдання зіставної лінгвістики вужче: вона порівнює факти двох чи кількох мов із метою виявлення збігів і розбіжностей [Гак 1989: 7].

В. П. Нерознак відмінність між зіставним мовознавством і типологією вбачає в тому, що на відміну від типології контрастивна лінгвістика здійснює попарно зіставлення мовних систем на всіх рівнях незалежно від гетичної чи типологічної належності зіставлюваних мов із метою виявлення їх структурних і функціональних особливостей, подібностей і відмінностей (контрастів) [Нерознак 1987 : 15—16].

Складність визначення межі між зіставним мовознавством і типологією зумовлена кількома причинами: недавньою їх диференціацією; застосуванням одного і того самого методу аналізу — зіставного (його ще називають типологічним і зіставно-типологічним); єдиною теоретичною основою. По суті, відмінності між зіставним мовознавством і типологією полягають у цільовій настанові. Однак ці два напрями «співпрацюють». Типологія бере факти, здобуті зіставним мовознавством, а зіставне мовознавство спирається на досвід типології щодо пояснення взаємозалежності мовних явищ. Можна стверджувати, що нині типологічний підхід до мови зайняв головне місце у філологічному аналізі проблем контрастивної лінгвістики [Деже 1989: 180].

Г. А. Климов різницю в цих розділах мовознавства вбачає в різних аспектах мовного ізоморфізму й аломорфізму. Зіставне мовознавство розглядає будь-які ознаки структурної подібності і неподібності мов незалежно від їхньої типологічної релевантності. Специфіка зіставного мовознавства в тому, що воно не потребує ключового для типології поняття мовного типу [Климов 1983: 21].

Отже, основна відмінність між типологією і зістав-ним мовознавством у їхніх цілях: для типології — це встановлення мовного типу, а для зіставного мовознавства — контрастів на тлі спільних ознак.]

Типологія і характерологія

У межах синхронного порівняння мов, крім власне типологічного і зіставного, формується характерологічний дослідницький підхід.

Характерологія — розділ лінгвістичної типології, який вивчає в типологічному аспекті окремі явища в системах обмеженої кількості генетичне споріднених і неспоріднених мов.

Започаткував характерологію В. Матезіус у 1928 р. Мета характерології — виявити особливості конкретної мови або групи мов, виділеної на основі найрізноманітніших критеріїв порівняння, тобто визначити внутрішню типологічну специфіку конкретної мови чи групи мов. Характерологія досліджує суттєві особливості певної мови в певний період і виявляє імплікативні відношення між цими особливостями (з однією особливістю пов'язуються різнорідні, але суттєві явища мови). Так, В. Матезіус виявив особливості граматичного суб'єкта англійської мови в порівнянні з німецькою і, частково, з чеською. Це насамперед тематичне представлення підмета. До того ж англійська мова має тенденцію до уникання неозначеного підмета. Перевага надається означеному підметові, особливо особовому. Займенник / «я» часто виступає підметом, що суперечить соціальній тенденції англійців привертати якомога менше уваги до власної персони: / haven't been allowed even to meet any of the company «Мені навіть не дозволили зустрітися з ким-небудь із групи». Це явище пов'язане з іншими характерними рисами англійської мови, наприклад із широким розвитком пасивних конструкцій: І have been told «Мені сказали», She shall have a sharp talking to «3 нею суворо поговорять». У середньоанглійській мові майже всі безособові конструкції перетворилися на особові, і ця тенденція діє й тепер. Тематичне представлення підмета вплинуло на послаблення ідеї дії в англійській мові, де значення дії передається словосполученнями з іменниками: to have a smoke «викурити (цигарку)», to be in love «бути закоханим», to do the cooking «готувати (їжу)», to give a laugh «засміятися», to take leave «попрощатися», to heave a sigh «зітхнути», to put an end «покінчити», to get into a habit «взяти за звичку», to (all in love «закохатися». Це вплинуло на порядок слів у реченні: підмет = тема : присудок = рема [Матезиус 1989: 20-25].

Деякі вчені заперечують правомірність характерології однієї мови, бо головним прийомом типологічного дослідження є порівняння мовних структур. Однак це не обґрунтовано, бо за характерологічного підходу дослідник орієнтується на загальні властивості мови (світову мову), і відправною точкою, основою порівняння може служити мова-еталон.

Спільним для зіставного мовознавства, типології й характерології є сам спосіб порівняння, однак у першому випадку цей спосіб є контрастивним, у другому — типологічним, у третьому — характерологічним. Спільним є також встановлення диференційних ознак, однак набір цих ознак для зіставного мовознавства, типології н характерології різноспрямований. Характерологія описує будь-які структурні ознаки, які можуть скласти будь-який їх набір (відкритий клас) в обмеженому завчаннями дослідника складі мов. Типологія встановлює закритий список диференційних структурних ознак відкритого класу мов. Ю. В. Рождественський запропонував схему, яка наочно показує відмінності між характерологією і типологією [Рождественский 1969: 44]: