logo search
Адресовність політичного дискурсу

1.3 Варіативність дискурсу

Поняття дискурсу часто асоціюється з типами та формами мовлення, принципами побудови повідомлення, його риторикою (монологічний, діалогічний, наративний, риторичний, іронічний тощо), характеристиками мовлення окремої людини і груп людей (особистісний, неповторний, колективістський, авторитарний). Розглядають дискурс і як функціональний стиль, різновид мовлення (усний, писемний, науковий, художньо-балетристичний, діловий, літературний), різновид функціонального стилю, його реалізацію в різних сферах спілкування (юридичний, судовий, газетний, радіодискурс, кінодискурс, театральний, дискурс у сфері паблік рілейшнз, рекламний, святковий); як жанр художньої літератури (прозовий, ліричний, драматичний). Запропоновано визначення авторитарного дискурсу: цілеспрямована комунікативна дія, зумовлена особливою статусно-рольовою конфігурацією комунікативної ситуації, з ілокутивною метою здійснення адресантом психологічного тиску на партнерів по комунікації, що включає вербальний і позалінгвальні компоненти комунікації й супроводжується порушенням принципу ввічливості та комунікативних максим.

Аргументований дискурс

Аргументацію визначаємо як комплексне явище, яке складається з вербального, невербального і екстралінгвального аспектів [20,c.211]; таке розуміння надає нам можливість виділити статусні та рольові характеристики аргументації. В аргументативному дискурсі, як правило, зберігається постійна структура: твердження-контртвердження, або контраргумент та, можливо, повтор твердження.

Відповідно до дихотомії, мова усна - мова письмова - у дискурсі фіксуємо: дискурс тексту, дискурс усної комунікації (монологічної, діалогічної, полілогічної). Відповідно до фахової специфіки виділяють також дискурс науковий, дискурс художній, дискурс ділової документації, публіцистичний, політологічний, мистецтвознавчий, фізичний та інші. Усе це свідчить про обємні кваліфікативні можливості поняття дискурс, зокрема щодо його визначення і тлумачення понять та процесів, повязаних з текстом, усною комунікацією.

Дослідники сучасної політичної риторики виділяють два типи дискурсу, а саме: офіційний та неофіційний. Офіційний відповідає за позитивні політичні висловлювання, а неофіційний - за негативні. У даному випадку йдеться про породження контексту для обєкту, а не для контексту існуючого політичного тексту. В результаті має бути створено комунікативне середовище, що є сприятливим для обєкта [7,c.192].

Дискурс може бути у вигляді діалогу (інтервю, екзамен) та монологу (лекція, проповідь).

Найбільш суттєвими характеристиками діалогічного дискурсу є такі моменти: побудова мовлення не шляхом логічного розгортання, а шляхом асоціативного нанизування окремих висловлювань, які супроводжуються мімікою та жестами. Мовленнєві висловлювання часто носять еліптичний характер, внаслідок чого є можливість постійного контролю з боку мовця за реакцією слухача; відсутність часу для корекції висловлювання та неможливість повернутися до його початку зумовлює появу в спонтанному мовленні граматично неправильних конструкцій, стилістичних неточностей. Діалогічний дискурс характеризується емоційно-експресивним контактом мовців, в обставинах їх взаємного сприйняття: комуніканти впливають один на одного рухами, мімікою, тембром голосу, інтонацією [12,с.199].

Монологічний дискурс дуже організований. У ньому заздалегідь програмується кожна окрема думка. Він потребує внутрішньої аргументації, плавного висловлювання думки для викладання цілей комунікації. Використовуються чітко оформлені лінгвістичні одиниці. У монологічному дискурсі порівняно мало використовуються немовленнєві засоби спілкування. Мовець, який зловживає жестами, постійно змінює місце, дратує аудиторію, відвертає її від змісту повідомлення.

На відміну від монологу, в дискурсі не завжди переважають порядок, цілеспрямованість, регламентованість поведінки учасників. Дискурси можливі навіть тоді, коли полярно орієнтовані учасники відкидають будь-які загальнообовязкові дисциплінарні правила поведінки.

Сьогодні не існує єдиної класифікації дискурсів. Тому у реальній практиці науки використовуються різні класифікації. Однією з найповніших класифікацій дискурсів на наш погляд є класифікація Г.Д.Почепцова [16,с.138]. Він виокремлює теле- і радіодискурси, газетний, театральний, кінодискурс, літературний дискурс, дискурс у сфері паблік рілейшнз, рекламний дискурс, політичний, релігійний дискурси.

Теле- і радіодискурс. Передбачає невимушеність, неофіційність. Автори теле- і радіопередач створюють знаковий образ живого мовлення. Мовець і слухач перебувають у різних точках простору і часу, не можуть коригувати мовлене і почуте (наприклад, перепитати). Темп подавання інформації не залежить від слухача. Статус мовця офіційний, слухача неофіційний [22,c.156].

Газетний дискурс. У ньому існує розрив у просторі й часі для автора та читача. На відміну від усної комунікації, він розлогіший, повніший, аргументованіший, оскільки має писемну форму, та відбір слів, конструкцій відбувається за законами писемного спілкування. Значну увагу приділяють не лише змісту, а й формі викладу. Словниковий запас газетного дискурсу приблизно 20 тисяч номінативних одиниць.

Він ґрунтується на двох моделях подачі змісту - фактичній (головним є виклад факту) і авторській (факт слугує лише приводом для викладу авторського погляду на подію). У західній масовій комунікації на першому місці фактична модель, у вітчизняній - авторська [19,с.323].

Театральний дискурс. Театральні знаки символічні. Театральна комунікація дуже умовна: актори вдають, що не бачать глядачів; глядачі не можуть втручатися в дію; світ акторів і глядачів віддалений; на сцені мають місце не дії, а знаки дій.

У театральному дискурсі спрацьовує кілька знакових систем: декорації, одяг, освітлення. Усе це має символічний характер.

Кінодискурс. Шлях інтерпретатора у ньому пролягає від тексту до мови (у звичайній комунікації - від мови до тексту). Глядачі не можуть втручатися в кінодію. У межах кінодискурсу спостерігається складний «синтаксис» зображення і слова. Кінодискурс збагатив людську ментальність новим типом семіотичної одиниці, яка будується за законами невідповідності[19,c.330].

Літературний дискурс. Є одним із найстаріших. У літературній комунікації форма має важливіше значення, ніж зміст, а тому в його межах істотну роль відіграють засоби полегшення сприйняття: ритм, рима. Літературний текст будується з урахуванням принципів порушення законів автоматизму руху звичайного спілкування. Художній текст стає деавтоматизованим, великою мірою завдячуючи своїй багатозначності: кожен читач знаходить власний зміст.

У художній комунікації найважливішу роль відіграє особа автора. У сприйнятті художнього тексту вагоме значення має читач, який надає йому особистісних смислів, перетворює на дискурс[16,c.522].

Дискурс у сфері паблік рілейшнз. Це відносно новий тип дискурсу, спрямований на встановлення звязків між інституціями, партіями, окремими політиками, тощо і суспільством загалом. Такі звязки роблять діяльність організації, політика прозорішою, зрозумілою решті суспільства [22,c.156].

Паблік рілейшнз - це організація руху інформації, спрямована на формування комунікативного простору сучасного суспільства поряд з теорією переговорів, пропагандою, рекламою, маркетингом, тощо.

Рекламний дискурс. Його завдання - привернути увагу споживача до одного з багатьох, як правило, однакових товарів, створити йому позитивний імідж, щоб він запамятався надовго, а найкраще - назавжди [22,c.134].

Політичний дискурс. Спрямований на майбутній контекст. Майбутні контексти вигідні: їх важко заперечити, неможливо на даний час перевірити. Політичний дискурс моделює інтереси суспільства, тобто він формується авторами і «споживачами», оскільки їх очікування і бажання «вмонтовані» в нього [22,c.168].

Релігійний (фідеїстичний) дискурс. Деякі вчені подають його як рівнозначний іншим, а деякі вказують на відмінність фідеїстичної комунікації від інших типів спілкування. Сучасний американський соціолог Р.Белл визначив релігію як особливу систему комунікації - «символічну модель, яка формує людський досвід - як пізнавальний, так і емоційний» у розвязанні найважливіших проблем буття. Основою релігійної комунікації є передавання життєво важливих для людини і суспільства етичних смислів [11,c.299].

Конфесійні дискурси являють собою сукупність пропозицій, які висловлюються членами якоїсь конфесійної спільноти про свій культ [20,c.210].

Професійні дискурси нагадують «грибниці» пропозицій, висловлених тим або іншим професійним співтовариством з приводу специфіки предмета свого дослідження [22,c.149].

Авторські дискурси - сукупність мовленнєвих дій, які здійснюються для досягнення певної комунікативної мети[16,c.524].