1.2. Розвиток фразеології як науки та її становлення на

вітчизняному ґрунті

Початок формування фразеології як науки припадає на кінець XVIII початок XIX століття, хоча витоки даної лінгвістичної дисципліни спостерігаємо значно раніше.

Стійкі словосполучення уже давно привертали увагу дослідників, насамперед лексикографів, які присвятили себе вивченню мовних скарбів різних народів та ставили перед собою мету зібрати та зберегти цінні надбання народу для майбутніх поколінь: прислів’я, приказки, влучні образні вирази, максими тощо; чітко визначити та пояснити їх значення та вказати на джерело виникнення. Процес укладання словників стійких сполук спостерігається у різних країнах уже протягом значного історичного періоду. Інтенсивна поява таких збірників припадає на середні віки. Цей час слушно називають періодом панування пареміології. Так, у Франції поява перших збірників прислів’їв та приказок припадає на 1175 рік, а в Іспанії – на 1499 рік. Плідною видалася також епоха Відродження. Проте ще й досі не складено хронологічного історичного огляду фразеології. Інтенсивна поява таких збірників припадає на середні віки [2]. Майже всі загальні словники, опубліковані за останні 300-400 років тою чи іншою мірою містять цитатно-ілюстративний матеріал, насичений фразеологією. Вона представлена зокрема в загальномовних, перекладних та тлумачних словниках.

У працях вітчизняних та закордонних учених ХІХ століття - Ф. Буслаєва, О. Сєрова, В. Міллера, О. Веселовського, О. Пипіна, О. Шахматова (Росія), Ж. Паулі, В. Залеського, Садок Баронча, С. Рокоссовської (Польща), В. Караджича (Сербія), В. Ягича (Хорватія), І. Бідермана, Ф. Кайндаля (Німеччина), А. Рамбо, Л. Леже (Франція), В. Ральстона (Англія) – порушувалося, а частково й розв’язувалося чимало питань, що стосуються фразеології. Учених того часу вже цікавили, зокрема, проблеми походження фразеологічних одиниць, їх класифікація. В деяких із праць присутні вже спроби аналізу структурно-семантичних особливостей фразеологізмів. Їхня наукова діяльність не оминула зокрема і українську фразеологію, формування якої пов’язують насамперед з фольклорними та етнографічними збірниками прислів’їв та приказок, пареміологічними виданнями. Однією з найдавніших таких праць кінця XVII – початку XVIII ст. вважається рукописна збірка Климентія Зіновієва «Приповісті посполиті», що є «…справжньою енциклопедією життя українського народу кінця XVII – початку XVIII ст., у якій відбиті побутові явища, мисливські спостереження, відшарування казок, крилаті вислови.» [15, с. 406]. Виділяємо серед цінних надбань української фразеології і «Краткий малороссийский словарь» О. Павловського в його «Грамматике малороссийского наречия» (1818), «Малороссийские пословицы и поговорки» (1834) В. Смирницького, «Галицькі приповідки і загадки» (1841) Г. Ількевича, «Словарь малороссийских идиомов» (1861) у 3-му томі «Старосветского бандуриста» М. Закревського. Згадаємо й епохальні праці М. Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке інше» та І. Франка «Гальцько-руські народні приповідки», які стали справжньою енциклопедією матеріального й духовного життя українського народу ХІХ ст.

Варто відзначити і великий внесок до загальнонародної мовної фразеології представників українського письменства: Івана Котляревського, Григорія Квітки – Основ’яненка та інших, які в свою чергу підготували ґрунт для літературної діяльності Тараса Григоровича Шевченка. «У фразеології «Кобзаря» часом важко буває провести строгу межу між Шевченковою і суто народною фразеологією. Одним із головних засобів збагачування мови є творча переробка поетом фразеологічних скарбів народної мови, створення нових фразеологічних висловів на їх основі.» [8, с. 19].

Славні традиції Кобзаря згодом підримували та розвивали його молодші сучасники й наступники Марко Вовчок, Юрій Федькович, Панас Мирний, Павло Грабовський, Михайло Коцюбинський, Леся Українка.

Величезні здобутки у збиранні, дослідженні та популяризації української усної народної творчості належать також ученим-фольклористам та етнографам І. Рудченку, Я. Головацькому, О. Потебні, М. Драгоманову, М. Сумцову, композитору М. Лисенку та багатьом іншим.

Фразеологія як самостійний розділ лексикології вперше був введений у науку швейцарським стилістом Ш. Баллі. У нашій вітчизняній науці це питання якоюсь мірою було порушене О.О. Шахматовим, який виділив в окрему групу неподільні словосполучення. Але питання саме про систематичне вивчення фразеології як лінгвістичної дисципліни вперше було поставлене в кінці 20-х років ХХ століття проф. Є.Д. Поливановим. Говорячи про різницю між синтаксисом,  морфологією і лексикою, у 1928 році він висловив думку про те, що фразеологія займе «відособлену і стійку позицію […] у лінгвістичній літературі майбутнього» [7, ст. 63].

У працях післяжовтневого і, особливо, повоєнного періоду, як правило, чітко визначаються спільні закономірності розвитку російської, української, білоруської фразеології, подібно до фразеології інших мов народів СРСР, та мов народів соціалістичної дружності. У цей час (40-і роки ХХ століття) з’являються важливі праці В.В. Виноградова, а на кінець 60-х років фразеологія вже стає самостійною наукою в системі мовознавчих дисциплін. «Виникнення її як окремого розділу лінгвістичної науки базується на основі лексикології, семасіології та синтаксису. Саме на стикову цих розділів мовознавчої науки і склалася фразеологія як самостійна мовознавча дисципліна.» [8, с. 29].

Щодо розвитку цієї галузі мовознавства власне на українському ґрунті, то тут варто зазначити, що перший значний вклад у науку вніс академік І.К. Білодід своєю фундаментально монографією «Питання розвитку мови української радянської художньої прози» (1955), яка заклала основи глибокого та всебічного вивчення власне української фразеології. Її питанням присвячені і поодинокі фрагменти в мовознавчих працях Л.А. Булаховського. Дослідженнями в області фразеології займались і Г.М. Удовиченко, М.А. Жовтобрюх, Л.С. Паламарчук, М.М. Палинський, Л.Г. Скрипник, В.С. Ващенко та багато інших.

Становлення фразеології як науки дало значний поштовх для створення різноманітних словників, збірників, що охоплювали значне поле фразеологічної діяльності. У другій половині ХХ ст. інтенсивно видавалися насамперед збірники паремій: «Українські народні прислів’я та приказки» (1955; 1961; 1963); «Вік живи – вік учись» (1971), «Природа. Господарська діяльність людини», «Людина. Родинне життя. Риси характеру» і «Взаємини між людьми» М. Позняка, «1000 крилатих виразів української літературної мови» (1964) А. Коваль та В.Капітолова.

Серед тлумачних словників виділимо зокрема однотомний «Фразеологічний словник української мови» (1998) В. Ужченка та короткий «Фразеологічний словник» (1966) Н. Батюк, який включає насамперед фразеологію творів тих письменників, що вивчаються в школі, – І. Котляревського, Г. Квітки – Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Л. Глібова, П. Гулака – Артемовського. В Росії разом з цим з’являється «Фразеологический словарь русского литературного язика» (1995) О.І. Федорова в двох томах.

З’являються і перекладні словники: «Українсько – російський і російсько – український фразеологічний словник» (1971) І.С. Олійника та М.М. Сидоренка або ж більш сучасний «Англо – український фразеологічний словник» (2005) К.Т. Багранцева. У 1990 році виходить друком навіть фразеологічний словник говірок – «Фразеологічний словник лемківських говірок Східної Словаччини», укладений Н. Вархол та А. Івченком.

Кінець 80-их років ХХ століття характеризується посиленням у вивченні теорії та практики перекладу фразеологізмів, що стали однією з найновіших областей лінгвістичних досліджень. Загалом найскладнішим об’єктом теорії та практики перекладу вважаються такі стійкі словосполуки, яким непритаманні еквіваленти в мові перекладу. Серед них знаходяться не лише вислови на позначення унікальних реалій, але й ті сполучення слів, які позначають якийсь специфічний відтінок значення. Тому дослідження фразеологізмів в подібному аспекті стають досить актуальними. В цьому напрямку варто згадати праці вже нашого сучасника, кандидата філологічних наук Томаша Ядловського [18; 19], який значної уваги надає перекладу саме безеквівалентних фразеологічних одиниць (праці базуються в основному на зіставленні російських та чеських фразеологічних єдностей).

Отже, становлення та розвиток фразеології як самостійної лінгвістичної дисципліни відбувалось певним чином поетапно. Перший етап ми можемо виокремити як період, що охоплює кінець ХVIIІ та ХІХ століть. Його можна визначити як підготовчий, оскільки фразеологія ще не розглядається як самостійний розділ мовознавства, поки що тут йдеться лише про пошук та нагромадження цінних надбань народу: прислів’їв, приказок, влучних образних виразів, максим тощо. При цьому дослідники ставлять перед собою мету чітко визначити та пояснити їх значення, вказати на джерело виникнення. Для цього етапу характерне зокрема укладання фольклорних та етнографічних збірників прислів’їв та приказок, пареміологічних видань. Порушувалося, а частково й розв’язувалося чимало питань, що стосуються фразеології. Видатних учених того часу вже цікавили, зокрема, проблеми походження фразеологічних одиниць, їх класифікація. На кінець ХІХ століття присутні вже спроби аналізу структурно-семантичних особливостей фразеологізмів.

Початок ХХ століття ми можемо вважати власне етапом становлення фразеології як самостійного розділу мовознавства. Саме в кінці 20-х років постає питання про її систематичне вивчення власне як лінгвістичної дисципліни, і значна заслуга в цьому належить зокрема проф. Є.Д. Поливанову. Цей час від початку й надалі характеризується появою вже власне наукових праць, присвячених фразеології як окремому розділу лінгвістичної науки (В.В. Виноградов, І.К. Білодід та ін..).

Але разом з цим фразеологічні дослідження кінця ХХ початку ХХІ століття лише набирають своїх обертів. Теоретичні та практичні питання фразеології потребують детального вивчення та обґрунтування. Багато завдань залишається невисвітлених і потребують свого опрацювання.