Досягнення Празької школи:

• синхронії й діахронії однаковою мірою притаманний системний характер.

• інтерпретація мови як функціональної системи, тобто як «системи засобів вираження, що служать якійсь певній меті»; у мові важливими є не звуки і значення самі по собі, а відношення між звуками і значеннями;

• з'явились нові розділи мовознавства — морфонологія (морфологічне використання фонологічних відмінностей), фонологія слова, фонологія синтагми; Якобсон застосував методику опозиційного аналізу в дослідженні граматичних категорій і обґрунтував положення про бінарність граматичних опозицій;

• функціональний підхід застосовувався пражцями до мови загалом. Так виникла проблема функцій мови і функціональних стилів (результатом функційного підходу до літературних мов стало виникнення особливої лінгвістичної дисципліни — історії літературних мов).

• вчення Матезіуса про актуальне членування речення; він висловлює думку про принципову відмінність між формальним членуванням речення (виділення підмета і присудка), яке показує його граматичну структуру, і поділом речення на тему і рему, який виявляє його «функційну перспективу».

• теорія мовних контактів і мовного союзу (об'єднання мов за подібністю, що зумовлена контактуванням, взаємовпливами) Трубецького й типологічні ідеї Скалічки.

• учення Карцевського про асиметрію мовного знака («Про асиметричний дуалізм мовного знака», 1929), основна ідея якого зводиться до того, що «знак і значення не покривають один одного повністю, їх межі не збігаються в усіх точках: той самий знак має декілька функцій, одне й те саме значення виражається декількома знаками. Будь-який знак є «омонімом» і «синонімом» одночасно».

Учені Празької лінгвістичної школи максимально широко розуміли об'єкт лінгвістики (цим празький структуралізм вигідно відрізняється від інших шкіл структуралізму). Вони не відмовилися від вивчення семантики, історії мови, зовнішньолінгвістичної проблематики. Скалічка у статті «Копенгагенський структуралізм і Празька школа» (1948) виділяє три проблеми мовознавства:

«1) відношення мови до позамовної дійсності, тобто проблему семасіологічну;

2) відношення мови до інших мов, тобто проблему мовних відмінностей;

3) відношення мови до її частин, тобто проблему мовної структури».

Копенгагенський структуралізм (глосематика (від грец. glōssēma, род. відм. glōssēmatos “слово”)) — лінгвістична течія структуралізму, яка мала на меті створити універсальну лінгвістичну теорію; трактує мову як абстрактну структуру й описує її суто формальними способами без звертання до її субстанцій (реального змісту і звучання).

Виник у 1931 р. внаслідок об'єднання данських мовознавців у лінгвістичне товариство, так званий Копенгагенський осередок. Засновником осередку був Луї Єльмслев (1899—1965) — директор Інституту лінгвістики і фонетики при філософському факультеті Копенгагенського університету.

Програму копенгагенських структуралістів виклав Вігго Брьондаль у першому номері журналу копенгагенського осередку «Лінгвістичні праці» (1939). Мета лінгвістики - створити загальну (логічну) граматику, у якій мову належить розглядати в панхронійному аспекті, тобто досліджувати загальнолюдські чинники, що діють на кожній стадії розвитку кожної окремої мови.

Творцем глосематики вважають Луї Єльмслева

«Мова і мовлення» (1942),

«Основи лінгвістичної теорії» (1943),

«Метод структурного аналізу» (1950),

«Пролегомени до теорії мови» (1943)).

Єльмслева уводить загальні, універсальні терміни:

1) взаємозалежності, за яких один член передбачає існування іншого і навпаки, називаються інтердепенденціями;

2) однобічні залежності, за яких один член передбачає існування іншого, але не навпаки, називаються детермінаціями;

3) вільніші залежності, в яких обидва члени є сумісними, але жоден із них не передбачає існування іншого, називаються констеляціями.

Елементи залежностей Єльмслев називає об'єктами, а сам аналіз — діленням. Аналіз тексту полягає в поетапному членуванні. Об'єкт, що аналізується, — це клас, інші об'єкти, які встановлено таким членуванням, — сегменти класу, а об'єкти третього членування — сегменти сегментів.

Класи у мовленні — ланцюжки, а сегменти цих класів — частини ланцюжків. Класи в системі — парадигми, а сегменти класів у системі — члени парадигми. Таку процедуру загалом Єльмслев називає дедукцією.

• Для мовознавства, стверджує Єльмслев, надзвичайно важливо зафіксувати відношення між досліджуваними одиницями. Для цього потрібно мати «метод, який дає змогу в певних умовах звести дві сутності до однієї» або «ототожнити дві сутності», тобто визначити варіанти й інваріанти. Таким методом він вважає комутацію — операцію, що полягає в заміні одного елемента іншим. Якщо заміна якогось елемента одного плану іншим елементом того самого плану зумовлює зміну в протилежному плані мови, то ці два елементи є самостійними елементами системи, інваріантами. Якщо ж такої зміни немає, то це є варіанти одного інваріанта. Поняття інваріантів і варіантів дозволяє ототожнювати елементи, зводити їх до обмеженої кількості найпростіших елементів.

• Здобутки:

прагнення опрацювати точний метод аналізу, який спирається на дані математичної логіки. Глосематики розширили поняттєвий апарат мовознавства, запропонували цінні методологічні принципи. Науковці вважають, що глосематика може бути корисною для створення формальних універсальних мов (мов-посередників) для машинного перекладу і для створення типологічної класифікації мов;

в історію науки глосематика ввійшла як спроба гранично абстрагованого від будь-якої конкретики підходу до мови. Будучи загальною дедуктивною теорією мови, вона стала однією з перших спроб поєднання лінгвістики з формальною логікою і тим вплинула на вдосконалення методів дослідження мови;

такі глосематичні терміни, як схема, комутація, детермінація, кореляція, реляція, план вираження, план змісту, конкретні типи функцій та ін., увійшли в лінгвістику.

• Недоліки:

значне звуження і збіднення об'єкта дослідження,

відірваність мови від людини, суспільства, культури, історії,

перебільшення ролі відношень за рахунок елементів, що співвідносяться.