Односкладні речення іменного типу

Односкладні речення іменного типу:

• номінативні / називні – це такий вид односкладних речень, головний член яких виражається іменником, рідше особовим займенником або числівником у Н.в. (Вікно. Сніги. Ми. Зимовий вечір.)

• буттєві – вживаються в описах приподи, обстановки, внутрішнього стану людини, зовнішнього вигляду (Темінь. Луг. Чорні очі. Сором. Страх і біль.)

• вказівні – ті ж, щой буттєві, але із вказівними частками «ось, он, вон» (Ось хатина. Он луг.)

• оцінні – не лише називається предмет, але й дається його характеристика і використовуються відповідні частки (Яка чудова ніч! Оце так козак!)

• номінативні, що вдиваються як назва установи, книги, журналу, пароплаву («Літературна Україна», «Аврора»)

Називні речення часто використовуються в художньому стилі.

• генітивні – це такий тип односкладних речень, де головний член виражений найчастіше іменником або числівниково-іменниковим словосполученням і передають емоції, захоплення, здивування (А людей, людей! Скільки квітів!)

• вокативні - це такий тип односкладних речень, де головний член виражається іменником у кличному відмінку, але на відміну від звертання містить заклик, спонукання, докір, жаль, захоплення («Доню», - з болем у голосі промовила мати. Ех, управителю, управителю!)

Основна сфера вживання – це розмовний стиль, при цьому важливу роль відіграють міміка, жести, інтонація.

*83.Односкладні речення дієслівного типу: особові односкладні речення (означено- особові, неозначено- особові, узагальнено-особові). Безособові та інфінітивні речення

Односкладні речення дієслівного типу

особові – характерні тим, що дієслова присудки у них своїми особовими закінченнями вказують на особу-виконавця:

• означено-особові – такі односкладні речення дієслівного типу, в яких головний член виражений дієсловом у формі І і ІІ особи однини і множини (я, ти, ми, ви) теперішнього та майбутнього часу дійсного і наказового способу (Лечу, дивлюся… любимо Вкраїну, та не сміло.)

Широко вживаються у діалогах (розмовно-побутовий стиль) і в поетичній мові, надаючи висловленню більшої динамічності.

• неозначено-особові - такі односкладні речення дієслівного типу, в яких виконавець дії чітко не визначений і головний член виражається дієсловом ІІІ особи множини (вони) теперішнього і майбутнього часу дійсного і наказового способу, а крім цього дієсловом у формі минулого часу у множині (Співають. Заспівають. Співали. Хай співають.).

Суб’єкт дії формою дієслова-присудка не підказується, тобто суб’єкт невизначений (дія стосується багатьох осіб, перелік яких неможливий або зайвий; тому, хто говорить особи невідомі; особи не називаються свідомо, хоча вони мовцеві відомі).

Вживаються найчастіше у розмовному стилі, художньому, значно рідше у науковому та офіційно-діловому.

• узагальнено-особові - такі односкладні речення дієслівного типу, в яких головний член виражений дієсловом у формі ІІ особи однини і множини (ти, ви) дійсного або наказового способу (рідше й іншими способами), де суб’єкт дії мислиться як узагальнена особа. Найчастіше це прислів’я, приказки, афоризми, повчання, правила поведінки (Чесне діло роби сміло. Як постелеш, так і виспишся.).

• безособові – немає жодного натяку на особу:

• власне безособові – немає і не може бути підмета, а головний член такого речення виражається безособовою дієслівною формою на –но, -то (Всі позолочено ліси.); безособовими дієсловами, які означають стан природи чи стан людини (Світлішає на душі.); особовим дієсловом, але вжитим у безособовому значення (На дворі мело.); словами категорії стану, які можуть вживатися або самостійно, або у сполученні з безособовою зв’язки чи інфінітивом (Було тихо. Не слід робити.); інфінітивом (залежним) у сполученні з допоміжним модальним чи безособовим словом (Довелося побачити.); дієсловом «бути» у формі минулого часу середнього роду (було) і майбутнього часу в ІІІ особі однини (буде), часто з частко. НЕ (Ніколи такого не було і не буде.); модальні дієслова НЕМА/НЕМАЄ (Немає часу. Згадкам немає кінця.).

• інфінітивні речення – головний член виражений незалежним інфінітивом, часто з частками НЕ або Б (Не зламати нас біді. Відпочити б з дороги.).

*84.Неповні речення, їх різновиди: контекстуальні, ситуативні, еліптичні.

Неповними називають такі речення, в яких відсутній якийсь член речення (або кілька членів речення), необхідних для розуміння змісту.

Односкладні речення можуть бути неповними за таких умов:

• якщо відсутній необхідний для розуміння другорядний член речення (Не хотіла коза на торг, так потягли.);

• якщо відсутній головний член речення (Віддайте мені сад і зірку вечорову. І в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.).

Неповні речення надають мовленню невимушеності, динамічності, природного звучання.

Види неповних речень:

• контекстуальні – це такі речення, де пропущені член або члени відновлюються з контексту попереднього речення або з попередньої частини речення.

Можуть пропускатися:

• підмет або його частина (Рання пташка дзьобик чистить, а пізня – очиці жмурить.);

• присудок або його частина (Пташка красна своїм пір’ям, а людина – своїм знанням. );

• речення без додатка або обставини (Ластівка день починає, а соловей – кінчає.);

• кілька членів речення (Вас ніхто так не любив. Я один.).

• ситуативні - це такі речення, в яких пропущений член речення або члени речення підказуються ситуацією, обставиною мовлення. В усному мовленні допомогти зрозуміти про що йдеться допомагають також міміка і жести, а на письмі – треба описати ситуацію.( Сержант випустив повід вуздечки і неохоче сплигнув з коня. – «Сідай, младшой». – гукнув Козаков Чернишеві.)

• еліптичні – це особливий вид неповних речень, які є структурно неповні (найчастіше пропущений присудок), але семантично повні, тобто зміст речення зрозумілий і без цього присудка (У вибалку на самім дні зелена стежка в бур’яні. )

Від неповних слід відрізняти т.зв. обірвані речення. Причиною незавершеності думки може бути схвильованість, надмірна емоційність, небажання говорити. В таких реченнях інколи відновити пропущені члени речення майже неможливо.

Деякі мовознавці в межах неповних контекстуальних речень виділяють т.зв. парцельовані (приєднувальні) конструкції. Це відокремлені в окремі речення другорядні члени речення. Парцеляти допомагають робити мовлення більш експресивним і акцентувати увагу саме на цих членах речення. (За хатою сад. Густий і рясний на яблука.)

*85.Просте ускладнене речення. Однорідні члени речення. Узагальнювальні слова при однорідних членах речення. Пунктуація.

Прості ускладнені речення займають проміжне місце між простими і складними реченнями насамперед завдяки тому, що у частині з них існує так званий напівпредикативний зв'язок.

Просте речення ускладнюється:

• звертання;

• вставними і вставленими конструкціями;

• відокремленими другорядними членами речення;

• уточнюючими членами речення;

• однорідними членами речення.

За семантичними та граматичними ознаками всі види ускладнень можна поділити на дві групи:

1. звертання, вставні і втавлені конструкції, які вважаються такими, що не пов’язані з реченням;

2. відокремлені другорядні члени речення, уточнюючі члени речення, однорідні члени речення і вважаються такими, що пов’язані з основним реченням, до них можна поставити питання і саме ці речення мають напівпредикативний зв'язок та легко трансформуються у складні речення.

Однорідність – це синтаксична категорія, основною ознакою якої є однакова синтаксична функція (відповідає на одне і те ж питання) і залежність від одного і того ж слова у реченні. Ряди слів об’єднуються при цьому сурядним зв’язком, яки йвиникає лише на рівні речення.

Однорідними можуть бути як головні, так і другорядні члени речення.

Однорідні члени речення найчастіше виражаються однією частиною мови, хоча вони можуть бувають морфологічно різними.

Сурядний зв'язок передається за допомогою інтонації та з допомогою сурядних сполучників від яких і залежать семантичні відношення між однорідними членами речення.

Не є однорідними:

1. повторювані слова, які вживаються в реченні для підкреслення тривалості дії або кількості предметів чи їх ознак;

2. стійкі словосполучення (ні риба ні м’ясо);

3. лексично неповні слова (давай, візьми).

Семантичні відношення між однорідними членами речення залежать від розряду сполучників сурядності:

• єднальні – виражаються єднальними сполучниками(і, й, та, ні…ні,ані…ані);

• протиставні – виражаються протиставними сполучниками і означають об’єднання двох несумісних протилежних членів речення (а, але, зате, проте, однак,та(але), так (але));

• розділові – передають відтінки взаємовиключення понять, чергування (або, чи, то, хоч, не то…не то, чи то..чи то);

• градаційні – передають значення зіставленості і порівняння (не тальки… але й, не стільки… скільки, так як і, не лише…але й (а й) );

• приєднувальні – мають відтінок доповнення (ще й, та й).

Означення можуть стосуватися одного і того самого слова в реченні, відповідати на одне і те саме питання, але при цьому бути неоднорідними.

Однорідними є:

• означення, що характеризують предмет з одного боку;

• пов’язані між собою єднальними сполучниками;

• два означення: перше – непоширене, друге – поширене;

• художні означення;

• постпозитивні означення (після означуваного слова).

Неоднорідними, як правило є означення виражені різними частинами мови або прикметниками різних розрядів.

Однорідні члени речення використовуються для того, щоб надати розповіді чи описовості плавності чи динамічності. Речення з однорідними членами речення будуються за певними правилами, порушення яких або викликає комічний ефект, або роблять речення незрозумілим чи стилістично неправильним.