logo search
1

За твердістю і м'якістю

м'які: [д'] [т'] [з'] [с'] [ц'] [л'] [н'] [дз']Де ти з'їси ці лини.

/б/ - головний вияв звук [б], приголосний, шумний, дзвінкий, губний, проривний, твердий, перед і виступає комбінаторний варіант [б’].

/в/ - головний вияв звук [в], приголосний, сонорний, губний, щілинний, твердий, перед і виступає комбінаторний варіант [в’], зрідка цей варіант виступає перед а. У кінці слова після голосного та на початку чи середині слова перед приголосним виступає позиційний варіант у нескладотворче.

Коли виникає потреба позначити звучання слова, від­мінне від його написання, вдаються до транскрипції. А для буквеного передавання іншомовних слів застосовують транс­літерацію.

Транскрипція — спеціальна система письма, яку викорис­товують для точного запису звучання слів тієї чи іншої мови незалежно від її графічних та орфографічних норм. Є два ос­новні види транскрипції: фонетична й фонематична.

Фонетична транскрипція має на меті якомога точніше передати вимову звуків з усіма її відтінками. За основу фо­нетичної транскрипції береться якийсь існуючий алфавіт, до нього для тих звуків чи "їхніх відтінків, шо не відображаються у звичайному алфавіті, додаються діакритичні знаки, перевернуті букви, лігатури, букви з інших алфавітів.

Фонетична транскрипція застосовується в діалектологічних записах, у підручниках із фонетики, у словниках інозем­них мов, де орфографія дуже розходиться з вимовою і є непослідовною, як, наприклад, в англійській мові.

У фонетичній транскрипції, крім відповідних букв, застосовують ще різні символи, якими позначають: 1) основ­ний наголос ('): [голос]; 2) побічний наголос ('): [наголос];

3) м'якість ('): [т'ін']; 4) пом'якшення ('): [ч'ітк'іший];

5) довготу (:): [в'ід:йча]; 6) відтінок звука: [веилиечиенй] тощо.

 Фонематична транскрипція передає фонемний склад слів. Вона застосовується в записах прикладів і парадигм грамтики, де важлива структура слова, а не його вимова. Принцип такої транскрипції: кожна фонема, незалежно від її фактичного звучання, позначається тим самим знаком. У фонематичній транскрипції використовується 38 знаків для позначення 38 фонем  Наприклад, слово вчаться у фонетичній транскрипції записується так: [учац':а], у фонематичній — /вча-тс'а/. Проте в навчальній літературі нерідко поєднують обидва види транскрипції, а деякі позначки опускають — залежно від мети транскрибування слів.

*9.Позиційні та комбінаторні зміни звуків. Позиційні зміни: кількісна і якісна редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних у кінці слова, протеза.

Модифікації фонеми – часткові зміни фонеми в мовному потоці внаслідок чого вона набуває того чи іншого відтінку не втрачаючи своєї фонематичної приналежності,залишаючись тією самою фонемою(в результаті модифікацій виникають варіанти фонем)

Комбінаторні зміни виникають унаслідок взаємодії звуків у мовленнєвому потоці, зумовленої певними залежностями між різними положеннями мовних органів під час артикуляції цих звуків.  Взаємодія звуків буває контактна, коли впливають один на одного суміжні звуки, і дистантна, коли звуки впливають один на одного на відстані. За напрямом вона буває прогресив­на (попередній звук впливає на наступний) і регресивна (на­ступний звук впливає на попередній).Наприклад, зміна глухого с' на дзвінкий з' під впливом наступного дзвінкого б у слові просьба |проз'ба] має регресив­ний контактний характер (наступний звук вплинув на сусідній попередній). А зміна р на л під впливом попереднього р у слові срібло, шо походить від давнього сьребро, має прогресивний дистантний характер (попередній звук вплинув на віддалений наступний).

Усі комбінаторні зміни фонем за характером наслідків розпадаються на дві групи: асиміляційні (уподібнювальні — асиміляція, акомодація і субституція) та дисиміляційні (роз-подібнювальні — дисиміляція, епентеза, дієреза і гаплологія).

Асиміляція — часткове або повне уподібнення приголос­них звуків. Уподібнення може бути за дзвінкістю-глухістю, за твердістю-м'якістю, за способом творення тошо.Наприклад, зміна дзвінкого г на глухий х під впливом на­ступного глухого к у слові легко [лехко], зміна глухого т' на дзвінкий д' під впливом наступного дзвінкого б у слові бо- ротьба [бород'ба] тошо — це регресивна контактна часткова асиміляція. Усі подовження м'яких приголосних в українській мові — це наслідок прогресивної контактної повної асиміляції: було [стат'йа] — є стаття [стат'т'а], було [л'йу] — є ллю [л'л'у]

Акомодація — пристосування артикуляції суміжних приго­лосного і голосного.Наприклад, в українській мові голосний є вимагає, щоб попередній приголосний був твердий: земля [земл'а] (звук л' м'який) — землею |землейу] (звук л перед є став твердим); а голосний і, навпаки, вимагає, щоб попередній приголосний був м'який: імла (звук л перед а твердий) — в імлі [імл'і] (звук л перед і став м'яким).

Субституція — підстановка в запозичених словах звуків рідної мови замість іншомовних. Грецький звук ф у багатьох словах української мови замінено на п, х, т, кв: Пилип, Хома, Тадей, квасоля

Дисиміляція — розподібнення приголосних унаслідок за­міни одного звука іншим.Наприклад, при додаванні до твірної основи рук- суфікса -ник за законами української мови мало б утворитися слово ручник\ тим часом маємо рушник: тут усунено збіг двох при­голосних із зімкненнями чн за допомогою заміни зімкнено-щілинного ч на щілинний ш (регресивна контактна диси­міляція). І навпаки, при творенні вищого ступеня порівняння дуж + ший усунено збіг двох щілинних звуків жш за допомо­гою заміни щілинного ш на зімкнено-щілинний ч — дужчий (прогресивна контактна дисиміляція). Трапляється й дистант-на дисиміляція, як у словах флюгер, лицар, муляр, що походять від німецьких Fltigel, Ritter (пор. рицар), Маигег (пор. мурува­ти), у яких усунено збіги двох однакових приголосних в од­ному слові: л + л у першому слові й р + р у двох наступних словах

Епентеза — вставляння звука для роз'єднання двох подібних.  Наприклад, у слові павук, що походить від давнього паякь, між голосними вставлено приголосний в (у польській мові тут вставлено j: pqjak); у слові ідея, що походить від грецького idea, для роз'єднання голосних вставлено й. Для розділення приголосних в українській мові вставляються епентичні є, о: весна — весен, вікно — вікон, буква — буквений (букв + ний), церква — церковний (церкв + ний); у розмовній мові: Олексан-дер тощо.

Дієреза — викидання звука для усунення нагромадження подібних звуків.Наприклад, в українській мові випадають середні звуки т, д під час збігу трьох зубних приголосних: піст — пісний, честь — чесний, проїзд — проїзний, мастити — масло

Гаплологія — викидання одного з двох однакових складів.Наприклад, під час творення складного слова з двох еле­ментів мінерал + логія закономірно мало б виникнути слово *мінералологія, тим часом маємо мінералогія (випав один склад ло). Гаплологія трапляється рідко — не відбулася вона і в самому названому тут терміні, у якому Двічі повторено склад ло

Позиційні зміни залежать від місця звука в слові. В Українській мові спостерігаються такі позиційні зміни, як редукція, оглушення у кінці складу і слова, і протеза.

Редукція – це усічення вимови ненаголошеного голосного.Редукція буває кількісна і якісна.

кількісна – ненаголошені голосні втрачають втрачають силу і довготу зберігають характерний тембр.

Якісна-ненаголошені голосні стають не тільки коротеими а втрачають певні ознаки свого тембру.

Молоко(укр.)-малако(рос)-млако-і кількісна і якісна

Протеза — приєднання на початку слова додаткового= звука.Наприклад, в українській мові перед голосними з'являють­ся звуки в, г: око — вічі, осі — вісь, вулиця від давнього улиця, гострий від давнього острий (пор. латинське асег). Слова, які починалися на голосний а, є, у ше в давньоукраїнській мові дістали протетичний й: яблуко (пор. німецьке Apfel), ягня (пор. старослов'янське агньць), Європа (пор. грецьке Еигора), юшка (пор. російське уха).

Оглушення у кінці складу і слова є не характерним для укр. Мови (рос. Хлеп-хліб)

*10. Акомодація, її види. Основні вияви акомодації голосних в українській мові: назалізація, лабіалізація, акомодація голосних до м’яких приголосних. Акомодація приголосних до сусідніх голосних: лабіалізація приголосних, неповна 'Палаталізація.

Акомодація (лат. accomodatio - пристосування) – пристосування органів мовлення до вимови наступного звука. За напрямом акомодація буває прогресивна (→) і регресивна (←) Визначають такі основні прояви акомодації голосних.

1.Задньоязикові приголосні відтягують початок або кінець артикуляції голосних переднього ряду назад (гедзь, кігті)

2. У позиції між губними пригол. нелабіалізовані голосні на початку артикуляції набувають незначного лабіального відтінку (мив, бивні)

3. Носові приголосні часто назалізують голосні на початковій фазі їх творення (ніс, море)

4. Тверді передньоязикові приголосні надають голосним переднього ряду більш задньої артикуляції, а голосним заднього – більш передньої (дав, червень)

5. Під впливом м'яких приголосних голосні [а, о, у] в початковій або кінцевій фазі артикуляції мають і-подібний сегмент [л/іамка], [баіт/коо].

Акомодація приголосних до сусідніх голосних виявляється не так яскраво:

1. [п,, б,, ф,, в,, м,, ш,, ч,, дж,, г,, к,, х,, г,] з”являється перед [і]: [п,іна], [г,ілка]

2.перед наступним [о],[у] відбувається лабіалізація приголосних [коут], [боур/.а].

На акомодації приголосних голосними ґрунтується перехід [ґ], [к], [х] у [ж], [ч], [ш] і [з], [ц], [с] перед голосними переднього ряду в праслов'янській мові (нога - ножь-ка - нозЬ, рука - ручька - руцЬ, муха - мушька - мусь), а на акомодації голосних приголосними - перехід [е] в [о] після стверділих шиплячих у давньоукраїнській мові (пшено -> пшоно, жена -" жона, четири -" чотири).

Отже, акомодація може бути консонантною і вокалічною, прогресивною (попередній звук упливає на наступний) і регресивною (наступний звук упливає на попередній).

*11. Асиміляція приголосних і її різновиди: 1) асиміляція за дзвінкістю; 2) асиміляція за глухістю; 3) асиміляція за місцем і способом творення; 4) асиміляція за м’якістю; 5) асиміляція за твердістю.

Асиміляція – уподібнення одного звука до іншого в умовах його творення, при чому обидва такі звуки можуть входити до складу одного слова або до складу двох слів, які сто ять поряд. Асиміляція може бути прогресивною і регресивною залежно від того, чи виливає попередній звук на наступний (прогресивна) чи навпаки (регресивна; в мові переважає); повною або частковою. Вона буває:

1)  за дзвінкістю: уподібнення глухих приголосних до парних їм дзвінких – вокзал, як же, ось де, лиш друга;

2) за глухістю: уподібнення дзвінкого приголосного до парного йому глухого під впливом наступного глухого – з хати, з тобою, через силу, розказати, крізь сон; полягає в тому, що дзвінкі приголосні перед глухими вимовляються як глухі, глухі перед дзвінкими теж вимовляються дзвінко: з хати [схáти], зцілити [сц'ілити]. За існуючим правописом перед к, ф, п, т, х = кафе птах, замість з пишемо с: сказáти, списáти.

Префікси роз, без перед глухими вимовляються з глухим с: безпечний [беиспéчниi], розписка [роосписка]. У середні слова: перед глухими приголосними та в кінці слова дзвінкі приголосні не втрачають своєї дзвінкості: казка [кáзка], книжка [книжка], гриб [гриб]. Винятки, де замість г пишеться х: кігті [к íхт'і] (drápy), нігті [н'íхт'і] (paznokcie), легкий [леихкиі], вогкий [воохкиі]. Глухі приголосні перед дзвінкими асимілюються постійно: просьба [проóз'ба], вокзал [вооґзáл].

3) за місцем і способом їх творення: при взаємодії свистячих і шиплячих – з жару, злізши, без шапки; проривні перед щілинними або африкатами стають африкатами – від дзвону, людство, Вітчизна, [с]+[ш]->[ш:] безшумно [беиш:оýмноо]; [ш]+[с]->[с:]; ться [ц':а]; [т]+[ч]->[ч:] вітчим [в‘іч:им].

4)      за твердістю: злісь –злісний, мідь –мідний;

5) за м'якістю вимови: дні, пісня, звіт, цвях,цвях [ц'в‘ах], сьогодні [с'оогоóд‘н'і], сонця [соóн'ц'а]. <- регресивна асиміляція. Прогресивна а. представлена переважно історичними змінами: бджола.

*12. Дисиміляція.Спрощення у групах приголосних. Подовження і подвоєння приголосних.

Дисиміляція: Протилежне за наслідок звукове явище. При контактуванні 2 однакових або близьких звуків один із ним втрачає спільні ознаки. У сучасній мові дисиміляція - в основному - результат історичного розвитку.

1) dt/ tt – ст *vedti – вести

*metti – мести

2) кт – хт кьто – хто

3) шш – шч

жш-жч при утворенні вищого ступеня порівняння прикметника

вис-ш – вишший – вишчий

низ-ш – нижчий – нижчий

Спрощення – випадання одного із звуків у групі приголосних для полегшення їх вимови.

Стн – сн радісний (радостьный), чесний (чьстьный);

Стл-сл щасливий – щастя, корисливий – користь;

Здн - зн празник – празник, об’їзний – проїзний

Ждн – жн тиждень-тижня, тижневий;

Слн – сн умисел – умисний, ремесло – ремісник

Рдц – рц серце – серце

Рнц – нц чернець- ченця

Подовження приголосних – це суто фонетичний процес, який відбувся в історії української мови і характерний лише для неї. Виникло внаслідок повної прогресивної асиміляції м’яких приголосних із наступним й після занепаду зредукованих

Приголосні д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч подовжуються, коли вони стоять після голосного:

а) перед я, ю, і, е в усіх відмінках іменників середнього роду II відміни (крім родового множини): знання, знанню, у знанні; сторіччя, сторіччю, у сторіччі; життя, життю, у житті; знаряддя, знаряддю, у знарядді; зілля, зіллю, у зіллі; Запоріжжя, Запоріжжю, у Запоріжжі; волосся, волоссю, у волоссі; питання, питанню, на питанні;

б) якщо в родовому відмінку множини іменники середнього роду закінчуються на -ів, подвоєння зберігається: почуття — почуттів; відкриття — відкриттів та ін;

в) перед я, ю, і, е в усіх відмінках деяких іменників чоловічого та жіночого роду І відміни (за винятком родового множини з закінченням -ей): суддя, судді, суддю, суддів і т. д.; стаття, статті, статтю, статтею (але в родовому множини — статей); рілля, ріллі, ріллю, ріллею;

г) перед ю в орудному відмінку іменників жіночого роду однини III відміни, якщо в називному відмінку основа їх закінчується на один м'який або шиплячий приголосний: тінь — тінню; мить — миттю; молодь — молоддю; вісь — віссю; міць — міццю; подорож: — подорожжю; ніч — ніччю; розкіш —розкішшю; річ —річчю; Рось —Россю;

д) перед я, ю в прислівниках типу: зрання, спросоння, навмання, попідтинню, попідвіконню;

ж) дієслово лляти і його форми;

з) прикметник лляний.

Подвоєні приголосні маємо при збігу однакових приголосних на межі:

а) префікса й кореня: відділ, ввічливий, віддати, заввишки, оббити, роззброїти;

б) кінця першої і початку другої частини складноскоро-чених слів: військкомат, міськком;

в) кореня або основи на -н- (-нь-) і суфіксів -н(ий), -ник: день —денний, ранок —ранній, причина —причинний, закон — законний, година —годинник, вікно —віконниця.

Подвоєння н зберігається й перед суфіксом -ість в іменниках та прислівниках, утворених від прикметників із подвоєним н: безвинний — безвинність — безвинно, законний — законність — законно, туманний — туманність — туманно;

г) якщо основа дієслова минулого часу закінчується на с, після якого йде частка -ся: винісся, розрісся, трясся.

Буквосполучення нн пишеться:

а) в суфіксі -енн(ий): здоровенний, силенний, численний;

б) у прикметниках з наголошеними суфіксами -анн(ий), -енн(ий), -янн(ий): здійсненний, вблаганний, недозволенний, недоторканний, незрівнянний, нечисленний, непримиренний, несказанний, нескінченний, а також у прикметнику старанний;

в) у прикметниках на -енн(ий) старослов'янського походження: благословенний, блаженний, священний, огненний.

*13.Склад як фонетична одиниця. Характеристика складів. Український складоподіл.

С к л а д – найменша вимовна одиниця. У слові стільки складів, скільки голосних звуків.

Існують різні теорії складу.

1. Найпоширеніша – теорія повітряних поштовхів. За нею склад – це один звук або декілька звуків, що вимовляються одним поштовхом видихуваного повітря.

2. Акад. Л. Щерба висунув теорію м’язового напруження, за якою склад – це частина слова, утворена поєднанням звуків із зростаючим і спадним м’язовим напружененням при їх артикуляції. Найбільше напруження припадає на вершину складу і найменше буває на межі складів.

3. За теорією гучності (сонорності), яку на Заході розвинув О. Єсперсен, склад – частина слова, у якій поєднується більш гучний (сонорний) звук з менш гучним. Найгучніші –голосні, тому вони складотворчі. Голосні є вершиною складу.

Межа між складами проходить у місці найбільшого спаду гучності. Проте теорія складоподілу орієнтовна, а не остаточно вирішена.Не треба плутати теорію складоподілу з морфемними частинами (хоч і вони впливають на складоподіл), а також з правилами перенесення слів з рядка в рядок.

Розрізняють склади в і д к р и т і й з а к р и т і ,п р и к р и т і й н е п р и к р и т і.

Пр и к р и т і –склади, що починаються на приголосний (вар-та, ра-ма).

Н е п р и к р и т і –ті,що починаються голосним(око).

Складоподіл (за Н. Тоцькою)

Вона зважає на ступінь гучності: голосні (найгучніші) –сонорні – дзвінкі – глухі. Склади виділяються так, щоб гучність спадала, а наступного зростала. Крім того,необхідно враховувати тенденцію до відкритих складів.

1. по-су-ха, во-ро-та__ 2. мі-сто, ді-жда-ти-ся, не-ща-стя (два шумні – дзвінкі або глухі до другого).

3. го-стрий, по-стріл, за-здро-щі (два шумні і сонорний до другого).

4. каз-ка, груд-ка, вез-ти (два приголосні з першим більш гучним до різних).

5. гай-ка, май-струвати, гав-кати, гір-ко, ям-ка (сонорні після голосного).

6. за-бйу, лю-блю, му-дрий, по-свист, Ку-зьма (другий є сонорний).

7. гар-ний, вір-но, сум-ний, гор-ло, мов-ник (два сонорних до різних складів).

8. без-зубий, від-дати, жит-тя, ріл-ля (подовжені до різних складів).

П р а в и л а п е р е н о с у

1) ко-ло-дязь, паль-ці, пра-ви-ло,

2) ґу-дзик, дзи-ґа, бджо-ли, підхо-джу

3) над-звичайний, під-живляти

4) бур’-ян, під’-їжджати, під’-яремний.

5) акаде-мія, Ма-рія, моя, Окса-на.

8) багато-ступінчастий, дев’яти-гранний

9) АЕС, (ЛАЗ-105), МАГАТЕ

10) Дні-про і Дніп-ро, близь-кий і бли-зький

(„Український правопис”).

М е л о д и к а – підвищення та зниження основного тону голосу, що служить засобом передачі думок і почуттів. Вона виконує комунікативну та емоційну функції. За допомогою мелодики: розрізняють речення за метою висловлювання; членуються речення на синтагми; виділяються вставні слова і речення; виділяються звертання і відокремлені слова; оформляються безсполучникові речення; оформляється однорідність і двочленність; передається ставлення до повідомлення.

Розрізняють мелодику завершеності, незавершеності питальну.

*14.Наголос. Характер українського наголосу. Фонетичне слово. Проклітики та енклітики.

Виділення одного із складів за допомогою артикуляційних засобів – м’язового напруження, тривалості,сили голосу називається наголосом. Перші акцентовані пам’ятки з’явилися в XIV ст., а систематично – з другої половини XVI ст. Л.Зизаній у своїй граматиці називав його грецьким терміном просодія. Правда, тут же в дужках ставить і власну назву -припіло (1596). У першій половині XIX ст. –слогоудареніє або голосовдар чи гласовдар. І лише з другої половини XIX ст. уживають термін наголос. Лат. Accentus означає „приспів”, звідси – акцентологія (кінець XIX ст.).

Уперше вжив Р.Ф. Брандт. Ще О. Потебня вважав, що акцентологія буде окремою наукою. Він написав і першу монографію – „Ударение”(так її умовно називає В. Ю. Франчук). Тут багато йдеться про наголошування українських слів. У 1943 р. Л.Булаховський видає посібник

„Український літературний наголос”.

Наголос служить засобом фонетичної організації слів:

навколо наголошеного складу групуються ненаголошені. Під наго- лосом голосні чуються чітко, а не наголо шені дещо змінюють свою кількість і якість. В українській мові наголошені голосні характеризує більша тривалість, виразний тембр. Тому він за його фонетичною природою характеризується як кількісний, якісний і як силовий (динамічний). Але визначальною рисою є його кількість. Тому його можна назвати кількісним (довготним, або квантитативним).

Наголос належить до суперсегментних одиниць мови,оскільки він нашаровується на сегментні (лінійні) одиниці – фонеми й склади.

Службові слова звичайно передають свій наголос повнозначному. Енклітики – передали наголос попередньому слові (прийшóв би).

Проклітики – наголос передали наступному (під клéном, за нáми).

Рідко наголос переноситься на службові слова, зокрема прийменники:

– Блукав япó світу чимало(М.Рильський)

В українській мові наголос в і л ь н ий ,р і з н о м і с н и й , тому що може припадати на будь-який склад:

дúво, дивúтися, дивувáтися.

Є мови, у яких наголос постійний – у чеській на першому, у французькій на останньому, у польській на передостанньому.

Розрізняють р у х о м и й наголос (змінює місце у формах одного й того ж слова: рука́ – ру́ки) і н е р у х о м и й збі́рника, збі́рники). Він виконує диференціюючу роль: Словá – полова, але вогонь в одежі слóва (І.Франко); Або ж виступає як розрізнювач граматичних форм: переки́дати – перекида.

Розрізняють так званий п о е т и ч н и й н а г о л ос

Ти думаєш, ду́рню,Що я тебе лю́блю.

А я тебе, дурню,словами голублю.

У п і с н я х :

1. Ой коси́в я сі́но-сі́но, коси́в я осо́ку,Ой люби́в я дівчи́ноньку тоне́ньку, висо́ку

Е м ф а т и ч н и й наголос підкреслює емоційне значення слова й на письмі передається повторенням складів або літер,у вимові інтонацією.

Про-о-о-пало добро! (Остап Вишня).

Синтагма – ритміко-інтонаційна єдність, мовленнєвий такт, що складається з одного чи кількох слів, об’єднаних у смисловому та інтонаційному відношенні.

С и н т а г м а т и ч н и й н а г о л о с Широкою доли́ною/ між двома рядки́ми / розложистих гір / ти́хо тече / по Василькі́вщині / невеличка річка Растави́ц(І. Нечуй-Левицький).

Л о г і ч н и й наголос – це особливе виділення слова в реченні. Він найсильніший порівняно із фразовим і синтагматичним. Найважливішим тут є сила голосу. У реченні він може бути лише один і падати на будь-яке слово: Шумлять безжурно дерева (Шумлять, а не тріпочуть; безжурно, а не сумно; дерева, а не кущі).

Є слова, що часто вживаються з помилковим наголосом(тут правильно):агéнт, агронóмія, алкогóль, áркуш, помíщицький, предмет.

Багато слів, які по-іншому наголошуються, ніж відповідні російські: болотúстий, бóсий, вербá, кóлесо, кóлія, Обруч. корóмисло (Несе Галя воду, Коро́мисло гнеться)

Складні, багатоскладові слова можуть мати й п о б і ч н и й наголос:с`ільськогоспода́рський, з`емлезна́вство, баг`атоти́сячний. Це пояснюється тим, що український наголос не дуже виділяється серед ненаголошених, що сила голосу й часокількість його розподіляється приблизно рівномірно між наголошеним і ненаголошеними складами.

Паралельне наголошування іменників чоловічого роду:договíр – дóговір, волóдар – володáр; Сьогодні труд –волóдар у Вітчизні, а завтра буде світом володіть (В.Сосюра

Паралельне наголошування іменників жіночого роду:сапá – сáпа, сóсна – соснá: Дочасно чорногуз на сóсну прилетів(М. Рильський); Край гори одним одна День і ніч шумить соснá

Паралельне наголошування іменників середнього родузбайдужíння – збайдýжіння, срíбло – рідше сріблó: Буде ріки, срíблом куті, Визолочувать весна(М. Стельмах); А голос був – із щирого сріблá!(П.Тичина).

Паралельне наголошування прикметників: весня́ни́й,Грає листя на веснянім сонці, А в душі – печаль, як небеса (Д. Павличко); Як надійшла щаслива доля, Збудила весняну́ снагу (Д. Павличко);

іменників:А внук косу несе в ро́су (Т.Шевченко); З роси́ і з води!

*15.Фонологія як розділ науки про мову. Фонема, її функції. Головний вияв і варіанти фонеми.

Фонологія – розділ мовознавства, який вивчає функціонально значиму систему найменших одиниць звукового рівня мови (фонем), їхній зв’язок з іншими мовними одиницями та звуками як одиницями мовлення, також принципи визначення фонемного складу мови. Фонологію ще розглядають як частину фонетики, але називають функціональною (соціальною) фонетикою.

Розрізняють три типи фонології:

загальну, історичну й описову.

Перша систематизує й аналізує фонологічні системи мов світу, друга – досліджує історичні зміни у фонемному складі певної мови, третя описує фонемний склад певної мови на рівні синхронії.

Фонема – найменша звукова одиниця мови, що служить для творення й розрізнення слів та їх форм.

Фонема – гранична найменша одиниця системи мови, що не має значення, служить складником морфем із метою їхпобажання). й розрізнення, а в мовленні як інваріант реалізується у звуках (фонах).

Фонема репрезентує певну кількість акустично й фізіологічно близьких між собою звуків мовлення. Термін уведений Ф. де Соссюром (у 1879 р.), за іншими версіями, А.Дюфрішом-Дженетом (у 1873), у якого його запозичив Ф. де Соссюр; або І.Бодуеном де Куртене, який протиставляв звуку як „плинному фізично-акустичному явищу” фонему як „психічний еквівалент звука”, хоч саме поняття просте -жується ще в давньоіндійській граматиці Бхавртрихари (V ст. н. е.) під назвою „спхота” у значенні неподільного мовного символу (фонеми, а не звука)(О. Селіванова).

Розрізняють три основні функції фонеми:

Конститутивну(будівельна), перцептивну(функція сприймання і відтворення) та дистинктивну(розрізнювальна фонеми служать для розрізнення значень і морфем).

К о н с т и т у т и в н а полягає в тому, що з фонем складаються слова чи морфеми.

Коли людина слухає, то з мовного потоку вона виділяє окремі звуки, які вона сприймає як реалізації тих чи інших фонем, а тому розпізнає морфеми й слова та предмети, що за ними „ховаються”. Це функція ототожнення, перцептивна Третя функція, найголовніша, – вони служать для розрізнення слів чи морфем, точніше – для розрізнення їх звукових оболонок. Тому й функція називається розрізнювальною, або д и с т и н к т и в н о ю.

Крім того, вона має ще д е л і м і т а т и в н у функцію(сигналізує про межі слів і морфем) і к у л ь м і н а т и в н у(забезпечення виділення слова як цілого).

У процесі мовлення фонема реалізується у звуках(звукових виявах фонеми). Серед них розрізняємо головний вияв фонеми та його варіанти.

Г о л о в н и й в и я в фонеми – це звук, у якому фонема реалізується в незалежній позиції,тобто в незалежній від наголоса, від сусідніх звуків. Оцей головний вияв фонеми й мають на увазі, коли говорять про особливості звучання й артикуляції фонеми та про її варіанти.

Розрізняють три види варіантів:

Ф а к у л ь т а т и в н і в а р і а н т и – звуки, що можуть виступати замість головного вияву в незалежній, або сильній,позиції. Наприклад, вимова звука [в] то як губно- губного, то як

губно-зубного.

П о з и ц і й н і в а р і а н т и – це звуки, що їх вимовляють тільки в певній, означеній позиції. Наприклад, нескладотворчий[ў] будемо вважати позиційним варіантом фонеми |в|. У слові летú звук [еи] – позиційний варіант фонеми |е|. У слові живе звук [ие] – позиційний варіант фонеми |и|.

К о м б і н а т о р н і в а р і а н т и – звуки, що вимовляються замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення. Наприклад, голосний [і] як високий і передній діє на попередній приголосний, і навіть губні, шиплячі та задньоязикові, що нездатні пом’якшуватися, вимовляються в таких комбінаціях напівм’яко: білий [б’ілиǐ] (вік, міра, пісня,шість, жінка, кінь).

У деяких випадках певні фонеми можуть реалізуватися звуками, що збігаються з головними виявами інших фонем. Наприклад, у префіксі роз приголосний [з] є головним виявом фонеми |з|. Проте в слові розширити він вимовляється як звук ш], тобто як головний вияв фонеми |ш|. Такі реалізації, що збігаються з виявами інших фонем, називаються додатковими варіантами.

*16.Диференційні ознаки фонем і їх нейтралізація. Фонологічна кореляція. Поняття про мінімальну пару.

Д и ф е р е н ц і а л ь н і о з н а к и – це акустичні або артикуляційні властивості, що відрізняють одну фонему від іншої.

Деякі диференціальні ознаки в певних позиціях можуть втрачатися. Наприклад, у слові просьба фонема |с/| реалізується в дзвінкому звукові [з/], що, власне, є реалізацією фонеми |з/|.

Тут виступає як додатковий варіант. Таке явище називається н е й т р а л і з а ц і є ю фонеми. Цей термін увів М. Трубецькой.

Нейтралізація фонеми – утрата фонологічно значущої ознаки фонеми.

У сучасній українській мові є 38 фонем; із них голосних 6 (а о у е и і), приголосних 32, у т. ч. твердих 22 (б в г ґ д ж дж здз к л м н п р с т ф х ц ч ш), м’яких – 10 (д/ з/ дз/ с/ л/ р/ н/ т/ ц/ й)(6 + 22 + 10).

Головною проблемою теорії фонеми є різні підходи до її ідентифікації: фізичний або функціональний. Фізичний виходить з акустичної подібності певних звуків встановле ння їхнього звукотипу. До цієї тези фізичної реальності фонеми ти схиляється Санкт-Петербурзька фонологічна школа, американський дескриптивізм. Другий, функціональний,ґрунтується на морфемному принципі встановлення основного виду фонеми (Московська фонологічна школа, щовиходить із

концепції Бодуена де Куртене).

Важливе також поняття ф о н о л о г і ч н о ї к о р е л я ц і ї. Раніше О. Бодуен де Куртене нею називав явище, що зараз відоме як морфонологічне чергування фонем. У вчених Празької фонологічної школи це система фонологічних протиставлень,для яких характерна спільна кореляційна властивість. За О. Реформатським, корелятивні пари протиставляються одною якоюсь ознакою, а за іншими збігаються. Наприклад, фонеми |д|– |т| протиставляються дзвінкістю-глухістю, |д| – |д/| –твердістю-м’якістю.

Найпоширенішим методом встановлення фонемного протиставлення звуків є метод квазіомонімів (несправж­ніх омонімів), або мінімальних пар, тобто слів з різним значенням, що відрізняються в своєму звуковому складі тільки одним звуком. Такі звуки, завдяки яким один квазіомонім протиставляється іншому, і є різними фоне­мами. Наприклад, звуки [т], [д], [з], 1с] — різні фонеми, бо вони розрізняють слова там — дам, казка — каска і т. п.

*17.Голосні фонеми сучасної української літературної мови, їх характеристика.

На початку слів голосні виступають порівняно рідко, проте ряд квазіомонімів переконливо доводить наявність в українській мові п'яти голосних фонем: /а/, /о/, /у/, /е/, /і/. Пор.: Аля — Оля — Уля; ера — Іра — ара (від ар); ос — ус — ес; ар — ер (літера), Елла — Алла. Фонематичність голосного \и\ не доводиться початковою пози­цією у словах.

У середині слова голосні можуть виступати в однакових або подібних позиціях після твердих і м'яких приголосних. Після твердих приголосних виступають голосні [а], [о], [у], [е], [и] : раб, робот, зруб, треба, рибка. При заміні одного голосного іншим утворюється нове слово (пор.: там – том – тем – тим).

Після м'яких приголосних також виступають п'ять голосних, але в дещо іншому складі- [а], [о], [у], [е], [і] : [мужн¢а], [мужн ¢ о], [мужн'у], [муж ¢ е], [мужн'і].

Як видно з наведених прикладів, після твердих і м'яких приголосних можуть виступати й виконувати смислорозрізнювальну функцію чотири голосні: [а], [о], [у], [е].

Отже, безсумнівними є голосні фонеми української мови /а/, /о/, /у/, /е/, що виступають у різних позиціях, а також фонема /і/, яка в літературній мові виступає, як правило, після м'яких приголосних, на початку слова і може бути засобом вмраження окремого слова.

Певні труднощі становить розв'язання питання про фонемний статус звука [и], характеризованого окремими дослідниками як алофон фонеми /і/. Звуки [и] та [і] протиставляють чотирьом іншим фонемам і виступають по відношенню до них як фонеми. Однак, на відміну від них, [и] та [і] протиставляються між собою не самостійно, а лише з одночасним протиставленням попереднього твердого (при [и]) і м'якого (при [і]) приголосного. Отже, природно виникає думка, що [и] та [і] є алофонами однієї фонеми, що залежать від комбінаторних умов: [и] з'являється після твердого приголосного, а [і] — після м'якого. Крім того, |и| дещо обмежений у своєму функціонуванні порівняно з [і]. Так, [и] в українській літературній мові не вживається на початку слів (крім деяких діалектів, наприклад инший), а також як самостійне слово.

Для кваліфікації [и] та [і] як окремих фонем існують необхідні підстави.

У живому мовленні на початку слова на місці орфографічного і може звучати не тільки [і], а й [и]. Пор.: інший — инший, індик — индик,. Можна навеститакож унікальний випадок вияву смислорозрізнювальної функції [и] та [і] на початку слова, наприклад: икати, икання — ікати, ікання.

Якщо визнати, що слова типу кинь — кінь, вил — віл, дим — дім, розрізняють­ся приголосними фонемами, а не голосними [и], [і], то ці приголосні повинні виявляти свою фонематичність не тільки перед [і], [и], а й перед іншими голосними, наприклад перед [а], [у] та в кінці слова. Однак не можна цього твердити щодо /ґ/, /к/, /х/, /ж/, /г/, /ч/, /ш/, /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, які виступають як напівпом'якшені лише перед /і/. Ці напівпом'якшені приголосні є алофонами відповідних твердих фонем, а не самостійними фонемами. Отже, слова типу кинь — кінь, вил — віл, гир — гір розрізняються не приголосними фонемами, а голосними /и/ — /і/. Цього досить, щоб визнати фонематичність /и/ — /і/ і в усіх інших випадках (типу дим —дім), але з одночасним протиставленням і попередніх приголосних фо­нем.

Про фонематичну самостійність /и/ та /і/ свідчать і так звані морфологізовані чергування їх у дієслівних видових формах типу сидіти — сісти та утворення перехідних-неперехідних дієслів, що відрізняються суфіксами -і, -й: біліти— білити, синіти—синити незалежно від твердості-м'якості кінцевого приголосного кореня. Пор.: білий — синій.

У вимові українських слів [и] та [і] ніколи не змішуються, особливо тоді, коли попередні приголосні за твердістю-м'якістю не протиставляються (губні, шиплячі, задньоязикові) .

Артикуляційна характеристика голосних фонем

Голосний [а] основний алофон фонеми /а/ нелабіалізований голосний заднього ряду, низького підняття.

Голосний [о] основний алофон фонеми /о/ лабіалізований голосний заднього ряду середнього підняття.

Голосний [у] основний алофон фонеми /у/ дуже лабіалізований голосний заднього ряду, високого підняття.

Голосний [е]. основний алофон фонеми /е/ звук переднього ряду, що твориться на межі з середнім рядом, середнього, але дуже зниженого підняття.

Голосний [и] основний алофон фонеми /и/ нелабіалізований голосний переднього ряду, високо-середнього ПІДНЯТТЯ .

Голосний [і] основний алофон фонеми /і/ нелабіалізований голосний переднього ряду, високого підняття.

Таким чином, основні алофони голосних української мови розрізняються (протиставляються) за трьома ознаками. За місцем творення вони поділяються на дві групи: голосні переднього ряду [і], [и], [е] й голосні заднього ряду [а], [о], [e]. За ступенем підняття голосні поділяються на чотири групи: голосні низького [а], середнього [е],[о], високо-середнього [и] та високого [у], [і] підняття. За участю губ розрізняють голосні двох типів: нелабіалізовані [а], [е], [и], [і] та лабіалізовані [о], [у].

*18. Приголосні фонеми сучасної української літературної мови, їх характеристика,

Система фонем української літературної мови (приголосні фонеми )

В українській мові сильною позицією для приголосних фонем є позиція їх перед будь-яким голосним заднього ряду або в кінці слова. У цій позиції розрізняють слова та їх форми, тобто протиставляються такі 32 приголосні фонеми української мови: /б/, /п/, /м/, /в/, /ф /, /д/, /д¢/, /т/, /т¢/, /з/, /з¢/, /с/, /с¢/, /ц/, /ц¢/, /дз/, /дз¢/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж/, /л/, /л¢/, /н/, /н¢/, /р/, /р¢/, /й/, /г/, /к/, /х/, /ґ/.

Виділення більшості фонем не викликає сумнівів. Вони протиставляються за диференційними ознаками в однакових або подібних фонетичних умовах. Це стосується передусім твердих губних приголосних /б/, /п/, /м/, /в/, /ф/. На підтвердження їх фонематичності можна навести ряд прикладів : був — дув; пут — тут -— кут, бав - мав: фон — сон.

Легко доводиться фонематичність твердих передньоязикових /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, наприклад: дим — тим - зим - цим - ним — Рим — чим.

Складнішою виявляється фонематична природа /дз/, оскільки відсутні необхідні протиставлення. Цей звук уживається в невеликій кількості слів переважно звуконаслідувального характеру. У розмовній мові, особливо просторіччі, в деяких із них можлива ненормативна заміна /дз/ на /з/ без зміни значення слона: дзвенить — звенить, кукурудза — кукуруза. Це могло б стати підставою для заперечення фонематичності /дз/ в українській мові і для трактування звука [дз ] як факультативного алофона фонеми /з/. Але існують випадки, коли заміна [дз ] на інші звуки зовсім руйнує слово, наприклад: дзиґа — зиґа; дзень —зень. Це дає підстави вважати /дз / самостійною фонемою.

Вимагає доведення і фонематичність /дж/, хоча тут є більше переконливих протиставлень на матеріалі як власне українських, так і запозичених слів: воджу—вожу, каджу — кажу.. Разом з тим і тут є чимало випадків, коли замість [дж] в просторіччі вживається [ж] без зміни значення: ходжу—хожу, броджу— брожу. Виконання смислорозрізнювальної функції є підставою для визнання фонематичності /дж/.

Численні протиставлення засвідчують фонематичність приголосних /к/, /х/ і /г/: хору— кору — гору й под.

Приголосна /ґ/ виступає в порівняно невеликій кількості українських запозичених, а також звуконаслідувальних слів: /ґ/анок, /ґ/рати, /ґ/удзик тощо. Протиставлення /ґ/ іншим фонемам обмежене, проте можливе, зокрема за місцем творення (/ґ/рати — драти — брати), за глухістю-дзвінкістю (ґава — кави, ґуля — куля), за способом творення (ґрати — грати, ґніт — гніт).

М'які /д'/, /т¢/, /з¢/, /с'/, /ц'/,/дз¢/, /л'/, /н'/, /р¢/ є самостійними фонемами. Фонематичність більшості з них (крім /ц'/,/дз¢/) доводиться численними протиставленнями в квазіомонімах — в кінці слова чи складу або перед голосними заднього ряду: лад — ладь, рад — радь; там — тям; брат — брать; кута — кутя; лаз — лазь; рос — Рось; лук — люк; на кону — коню, ден — день; раба — ряба; гору — горю.

Приголосні /ц/ — /ц' / і /дз/ - /дз¢/ не мають безпосередніх протиставлень, однак м'які /ц¢/, /дз¢/ слід вважати самостійними фонемами.

Українській мові властиві напівпом’якшені приголосні звуки [б’], [п’], [в’], [м’], [ф’], [ж’], [ч’], [ш’], [дж’], [ґ’], [к’], [х’], [г’], які найчастіше виступають перед голосним [і], що дає підставу вважати їх комбінаторними алофонами відповідних твердих приголосних, наприклад: бюст, пюре, ревю, мюзик-хол, фюзеляж.

Складним є також питання про фонологічну природу подовжених приголосних (твердих і пом'якшених). В українській мові є чотири типи подовжених приголосних, що утворилися:

1)  внаслідок збігу двох однакових приголосних на межі морфем (оббити, переддень) ;

2)  як результат історичної фонетичної зміни — прогресивної асиміляції (зання, життя);

3)  внаслідок регресивної асиміляції в живому мовленні (зшиток—[ш:]иток);

4)  у словах іншомовного походження (манна, ванна, імміграція).

В українському мовознавстві досить довгий час панувала думка, що подовжені пом'якшені приголосні слід кваліфікувати як самостійні фонеми, які протиставляються неподовженим пом'якшеним.

Історично подовжені й пом'якшені звуки, хоч вони й не виступають на межі морфем, слід також вважати реалізацією двох пом'якшених фонем. Для цього є такі підстави:

а) при переносі слів ці подовжені приголосні розриваються; б) вони мають обмежену кількість протиставлень (пор.: синю—синню, кутя—куття).

Подовжені приголосні різної якості (тверді або пом'якшені), що виникають у сучасній українській мові внаслідок регресивної асиміляції при словотворенні й словозміні (наприклад зшиток — [ш]иток, розширити — ро[ш:]ирити, рознісши—розні[ш:]и, вітчим—ві[ч:]им, пасуться —пасу[ц/:]а й под.), з'являються переважно на межі морфем, тому з фонологічного боку їх слід кваліфікувати як збіг двох однакових фонем.

За аналогією до попередніх випадків фонетичне подовжені приголосні в словах іншомовного походження слід розцінювати як реалізацію двох однакових фонем.

Важливою лінгвістичною характеристикою приголосних є принципи сполучуваності їх з іншими фонемами в мовному потоці, або дистрибуція. Українській мові властиві певні закономірності дистрибуції приголосних.

На початку слова перед голосною можуть виступати всі 32 приголосні фонеми, а в кінці слова після голосної — лише 30, не вживаються /ґ/ та /р'/.

Перед наступною голосною /и/ можуть виступати тільки тверді приголосні, а перед /і/ — всі м'які, а також губні, шиплячі, задньоязикові й фарингальна як напівпом'якшені алофони.

Перед /е/ вживаються тверді приголосні, а також м'які /т¢/, /н¢/, /л'/, наприклад: життєвий, ллється, насіннєвий.

Перед голосними заднього ряду у власне українських словах вживаються тверді й пом'якшені приголосні фонеми, не виступають у цій позиції напівпом'якшені алофони твердих, крім [в'] та [м'] у випадках типу свято, цвьохкати, тьмяний. У запозичених словах перед голосними за­днього ряду можуть виступати як м'які приголосні, так і тверді та напівпом'якшені, наприклад: миля, група, аннали, сума; попурі, пюре, Гюго, гума, курорт, кювет і под.

Сполучуваність двох суміжних приголосних також регулюється суворими правилами. Найголовніші з них такі:

1. Глухі приголосні не можуть стояти перед наступною дзвінкою.

2. Дзвінкі шумні, крім /г/, можуть стояти перед наступною глухою, наприклад: губка, книжка, рідко, але: вогко > во/х/ко.

3. Дві однакові приголосні фонеми не можуть поєднуватися з третьою, наприклад: тонна- тритонка, манна — манка, також Ясси—/йас`с¢ кий/ (Ясьський).

4. Дві однакові фонеми неможливі в кінці слів, а також на початку (крім лляти, ссати та префіксальних типу зсадити > / ссадити/. Запозичені білль, тонн вимовляю­ться як [біл'], [тон].

5. Зімкнена не поєднується з наступною африкатою того самого місця творення: підчистити > \піччистити\; вітчизна > | віччцзна\; ворітця > / вор'іц'ц'а /.

6. Не можуть стояти поряд свистяча й шипляча фоне­ми : безшовний > \бежшовний\.

Артикуляційно-акустичні умови творення приголосних

Якість приголосних залежить від умов їх творення. За утворення приголосних видихуваний струмінь повітря (з участю або без участі голосу) зустрічає на своєму шляху перепону, яка являє собою зближення або повне зімкнення активних і пасивних мовних органів. У результаті подолання відповідної перепони виникає характерний шум, що визначає якість того чи іншого приголосного. За утворення приголосних загальне напруження мовних органів відсутнє, воно зосереджене лише в ділянках, що є фокусом творення звука.

В українській мові приголосні класифікуються за такими ознаками: 1) за участю голосу й шуму в їх творенні; 2) за місцем творення (за активним і за пасивним мовним органом); 3) за способом творення; 4) за наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації); 5) за наявністю або відсутністю носового забарвлення (назалізації).

Акустичні особливості приголосних звуків, як правило, залежать від артикуляційних умов їх творення.

За участю голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні й шумні.

Сонорними називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу. При артикуляції сонорних мовні органи хоча й зближуються в основному таким же способом, як і при творенні шумних приголосних, проте щілина при цьому утворюється досить широка, і повітряний струмінь, проходячи крізь неї, не створює сильного шуму, властивого шумним при­голосним.

Шумними називаються приголосні, що складаються з голосового тону (або голосу) й шуму з перевагою шуму або з одного тільки шуму, чітко локалізованого.

Шумні, в свою чергу, поділяються на дзвінкі й глухі. Коли повітряний струмінь, утворивши голосовий тон, зустрічає в ротовій порожнині щілину або зімкнення, виникають дзвінкі приголосні. Коли ж повітря вільно проходить у надгортанні порожнини через достатньо розкриту голосову щілину й зустрічає в порожнині рота або глотки вузьку щілину чи повне зімкнення, де утворюються специфічні для кожного приголосного шуми, виникають глухі приголосні.

Класифікація за місцем творення звука грунтується на дії активних і пасивних мовних органів при утворенні фокуса його артикуляції.

За участю активннх мовних органів приголосні звуки поділяються передусім на губні, язикові і глоткові, або фарингальні.

Губні приголосні творяться в результаті зближення або зімкнення активного органа - нижньої губи з верхньою губою або верхніми зубами.

Язикові приголосні залежно від того, яка частина язика торкається піднебіння, поділяються на передньоязикові, середньоязикові та задньоязикові.

Фарингальні творяться в результаті зближення задньої стінки глотки з коренем язика.

За участю пасивних мовних органів губні приголосні поділяють на дві підгрупи: губно-губні та губно-зубні .

Класифікація приголосних за способом творення шуму враховує характер перепони, що утворюється між активними й пасивними мовними органами.

За способом творення шумні приголосні поділяють на зімкнені ротові й щілинні.

Сонорні приголосні за способом творення можуть бути зімкнені носові, щілинні і дрижачі.

Сонорні щілинні різні за характером і місцем утворення щілини й поділяються на серединні і бокові.

Приголосні розрізняють за наявністю або відсутністю палаталізації (або за твердістю і м'якістю). Палаталізація звуків, або пом'якшення, виникає внаслідок додаткового підняття передньої і середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція наближається до артикуляції голосного [і]. Коли до основної артикуляції приголосних приєднується додаткова і - подібна артикуляція, то об'єм ротового резонатора помітно зменшується і власний тон приголосного підвищується.

Залежно від відсутності чи наявності роботи передньо-середньої спинки язика поділяються на тверді й м'які.

М'які приголосні за ступенем вияву м'якості, в свою чергу, поділяють на три типи :

1)  власне м'який приголосний [й], при вимові якого середня спинка язика торкаєть­ся твердого піднебіння. У зв’язку з цим і-подібна артикуляція є не додатковою, а основною, органічно властивою цьому приголосному;

2)  пом'якшені, або палаталізовані, при утворенні яких і-подібна артикуляція є не основною,а додатковою;

3) напівпом'якшені, або напівпалаталізовані, при вимові яких додаткова і-подібна артикуляція ослаблена.

Класифікація основних алофонів українських приголосних

Узагальнюючи артикуляційні характеристики основних алофонів приголосних української мови, можна констатувати, що вони розрізняються (протиставляються) за такими основними ознаками:

І. За активним мовним органом:

1.         Губні: /б/, /п/, /в/, /ф/,/ м/.

2. Передньоязикові: /д/,/д¢/, /т/, /т¢/, /з/, /з'/,/ с/, /с'/,/ ц/, /ц¢/,/дз/,/дз¢/ , /ж/, /ч/,ш/, /дж/, /л/,/ л'/,/ н/,/ н'/,/ р/,/ р¢/.

3. Середньоязикові: /й/. 4. Задньоязикові: /ґ/, / к/,/ х/.

5. Глоткові (фарингальні): /г/.