logo search
1

21.Історичні чергування приголосних: чергування внаслідок I, II, III палаталізацій; чергування приголосних під впливом j.

Історичні чергування приголосних в укр-мові, які відбуваються при словозміні та словотворі, успадковані нею, як наслідок процесів праслов'янського періоду. Найтиповіше є чергування: /г/, /к/, /х/ -> /ж/, /ч/, /ш/. Перше перехідне пом'якшення (палаталізація), бо шиплячі колись були м'якими. Відбувається перед голосними переднього ряду: друг - друже, козак - козаче, дух – душити.

/г/, /к/, /х/ -> /з/, /ц/, /с/: Друге перехідне пом'якшення (палаталізація) відбувається перед "ять" та і дифтонгічного походження в Д. і М. відмінках однини жіночого роду: рука - руці, нога - нозі, муха – мусі; всіх родів: в усі (вухо), на березі.

Чергування приголосних у дієсловах вживається в 1.особі однини, теперішнього та майбутнього часів: могти - можу, плакати - плачу, садити - саджу, летіти - лечу, носити - ношу, лазити - лажу, їздити - їжджу, ходити - ходжу, пекти - печу, робити - роблю, мовити - мовлю, любити - люблю, топити - топлю.

Чергування приголосних під впливом j: внаслідок занепаду зредукованих, приголосні внаслідок взаємодії виділили палатальний елемент

б// бл робити// роблю в//вл ловити// ловлю

м//мл ломити//ломлю п//пл купити// куплю ф –фл графити-графлю

*22.Орфоепія як розділ науки про мову. Предмет орфоепії. Норми літературної вимови, їх значення. Порушення правил літературної вимови. Типи вимовних помилок.

Орфоепія — це розділ науки про мову, що вивчає систему норм літературної вимови.

Предметом вивчення орфоепії є:

• звукові особливості мовлення (усне мовлення розглядається не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам);

• правильна вимова звуків мовлення (голосних і приголосних);

• правильна вимова звукосполучень;

• правильна вимова окремих слів і їх форм.

Сучасні норми української орфоепії склалися історично на основі вимови, властивої середньонаддніпрянським говорам.

Практичне значення орфоепії винятково важливе, оскільки дотримання орфоепічних норм, як й інших літературних норм, удосконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Унормована вимова є однією з ознак культури мовлення.

Вивчення правильної вимови спрямовується на подолання помилок, серед яких насампред виділяються фонематичні та фонологічні.

Фонематичні помилки — це порушення правильної вимови звуків, заміна однієї фонеми іншою, наприклад: вимова [с] замість [з] везти — вести. Такі помилки спотворюють зміст слова.

Фонетичні помилки — це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків: вимова [ш'] замість [с'] у словах усюди, сяду.

Вимова приголосних звуків.

1. Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ], [хліб], [тридцат'].

Примітка.3 усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як ЭД: [лехко], [во'хкиії], [tfo'xm'y] (орфографічне: легко, вогкий, дьогтю).

1. Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобо'йу], [спи'сати].

2. Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови): [розписка] і {расписка], {розказати} і Іросказа'ти].

3. Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові в кінці слова та складу вимовляються твердо: [знов], [велич], [сім], [л'убо'вйу], [обчисле*н':а

Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [б'іл], [ш'іс'т], [к' іно']. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [зб1 Іж'а], р'іч':у].

4. Африкати [д~з, [ож] вимовляються як неподільні звуки: ?вінок прису[дк]увати, відря[дк]ення, нагоро[дк]ення.

Звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі звуки: ві[дз]ивати, пі[дз]вітний, пере[дз]'їздівський, пі[дж]ену.

5. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [а], [н] перед м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: [майбутне], [нат ак], [сіл].

6. Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка), ґрасувати (розчищати) та ін.

Вимова звукосполучень

1. Сполучення -шся і -ться у дієслівних формах вимовляються як [с':а], [ц':а]: [зв'ітуйес а], [у'чиец':а], [лиестуйец':а] (орфографічне: звішуєшся, учиться, листується).

2. Сполучення -жся, -чся у дієсловах наказового способу вимовляються як [з'с а], [цс а]: не [ур'і'з'с'а], не [мороц'с'а] (орфографічне: не вріжся, не морочся).

3. Групи приголосних, що з'являються у словах внаслідок словотворення, спрощуються: проїзд н(ий) ->[пройізний]. Таку вимову приголосних закріплює український правопис: злісний, тижневий, якісно. Проте написання окремих слів, зокрема числівників шістнадцять, шістсот, шістдесят, не відповідає вимові: [ш'існадц'ат], [ш'іс:от], [ш'ізде"с'а'т]. Така ж невідповідність спостерігається і в багатьох словах, утворених від іншомовних твірних основ: президентський [пре"зиеде'нс'кий], агентський [агенс кий}.

Примітка. Ніколи не спрощуються звукосполучення [здр], [спр], [стр]: [здр]игатися, зу[стр]іч, [спр]ава.

Вимова слів іншомовного походження

Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:

1. Голосні [і] та [й] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [й], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [й], а не [і]: тираж, режим, шифр.

Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [й] вимова [і] є орфоепічною помилкою

2. В іншомовних словах ненаголошемий [о] ниюлн не переходить в [у]: документ, корупція, доручення (навіть перед складом з постійно наголошеним [у])

3. Ненаголошені [ё], [и] після приголосних вимовляються з наближенням до [й], [є]; [те'нде'нц'ійа]

Вимова голосних

[а]

Вимовляється як неогублений голосний заднього ряду низького піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɑ].

[о]

В наголошеній позиції вимовляється як огублений голосний заднього ряду низько-середнього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɔ].

Ненаголошений звук [о] перед складом з [у́], [і́] в основі слова наближається до [у]: [коужу́х], [поудру́ж’:а]. При дуже швидкій вимові ненаголошений [о] може вимовлятися як [у°], наприклад: [гу°лу́бка], [з°узу́л'а]. Проте перед складом з наголошеним [у], [і], що належать до закінчення, ненаголошений [о] якісно не змінюється, тобто вимовляється як у звичайній ненаголошеній позиції[1]

Порушенням норми української орфоепії є вимова замість [о] звуку [а], що є характерним для російської мови.

[у]

Вимовляється як [огублений голосний заднього ряду високого піднесення], у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [u].

[е]

У наголошеній позиції вимовляється як неогублений голосний переднього ряду низько-середнього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɛ].

У ненаголошеній позиції вимовляється здебільшого із наближенням до [и], але ступінь наближеності у залежності від позиції буде різним. Ненаголошений [е] вимовляється:з найбільшим ступенем наближеності до [и] перед складом з наголошеними [і́], [у́], [и́]: [ниес'і́мо] (несімо)

-як [и] перед складом з наголошеним [и́] при швидкому темпі мовлення: [види́], [вили́киǐ]

-як [еи] (з середнім ступенем наближеності) перед складом з іншою голосною, а перед складом з наголошеним [е́] із найменшим ступенем наближеності: [чеика́ти], [меине́].

-як [иі] перед складом з наголошеним [і́]: [пиіч’і́т']

-як [еі] між м'якими приголосними [окра́йеіц']. У цій позиції також допускається вимова [іе] або [іи]: [за́йіиц']

Виразно (як [е]) вимовляється у наголошеній позиції, а також в ненаголошених закінченнях називного відмінка іменника,прикметника,порядкового числівника,займенника,дієприкметникасереднього роду, а також в особових закінченнях дієслів: [поле], [тепле], [наше], [писане], [кличе], [пише][4].

[и]

Вимова голосного звука [и] за правилами орфоепії - чітка. Вимовляється виразно під наголосом як звук переднього ряду і високо-середнього підняття, проміжний між [і] й [е]: [тихо], [хитра], [ми], [син], [нива]. Твориться він у вимові легко, без напруження. Напружена вимова, значно обнижена артикуляція, близька до [еи] або [е]: [т-еи-хо], [х-еи-тра] - властива південно-західним говорам, є відступом від норми. Не є літературною і вузька та підвищена вимова типового [и], характерна для північних говорів: [м-иі], [н-иі-ва], [м-іи], [н-іи-ва].

[і]

Вимова голосного звука [і] за правилами орфоепії чітка як звук переднього ряду і високого ступеня підняття язикової спинки: [д'ід], [с'іно], [с'іл'с'кий]. Так вимовляється й [і], що походить з [о]: |н'іж], [с'ік], [с'т'іл], [пос'т'ійний], [н'іг], [бол'іт], [брат'іу], [в'іл], [б'ік], [в'ін]; також [і], в закінченні називного відмінка множини прикметників, дієприкметників, числівників, займенників: [гарн'і], [здоров'і], [братов'і], [бит'і], [друг'і], [наш'і]; звук [і] на межі слів та частин абревіатур: [д'ід і баба], [ф'інінспектор].

*22-23.Орфоепічні норми сучасної української літературної мови: вимова голосних, приголосних звуків; вимова звукосполучень; акцентні норми.

Літературна вимова – зразкова вимова, нормалізована,вимова освічених людей, позбавлена просторічних, діалектних, регіональних, будь-яких яскравих рис, що вказують на належність до вузько-обмеженої соціальної групи. Разом з тим вона допускає і варіанти: св’іт – с’в’іт, св’і́тло – с’в’і́тло. Варіантність –умова еволюції, розвитку.

Вимова голосних (чітка вимова звуків а, о, у, і як звуків повного творення; середні – еи, ие, оу).

Вимова приголосних (дж, дз, роз- і рос-, губних, р, шиплячих, дід і баба, хв), твердість приголосних перед е, и.

Пом’якшення приголосних з, с, ц, н, д, т перед м’яким приголосним.

Не допускається м’яка вимова шиплячих у словах типу

лош’а, курч’а, крич’ать, ч’ого.

Збереження дзвінкості приголосних перед глухими та в кінці слів.

Вимова в сполуках (спрощення, -ться, -жся).

Причини порушення вимови:

– вплив правопису: ход-жу, крутит’с’я;

– діалектне оточення: ход’у́; По садочку хо́джу,

Кониче́нька во́джу.

Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів. Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією. Часто ці норми розглядають у межах орфоепії.  Для української мови характерний динамічний наголос, який полягає у виділенні одного зі складів слова більшою силою голосу, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Наголос в українській мові вільний, тобто може падати на будь-який склад, напр.: аверс, акцепт, арбітраж, акредитив, автоматизація; відзначається здатністю рухатися у межах слова зі зміною його форм, напр.: авансувати – авансують.  Крім словесного наголосу, виділяють ще фразовий наголос (виділення певного слова у фразі або посилення словесного наголосу у певній синтаксичній позиції), логічний наголос (особлива вимова певного слова чи кількох слів у висловлюванні) і емфатичний наголос (емоційне виділення слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків).  До особливостей наголошування слів української мови належать: – наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла); – наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних (квартал, кілометр, аристократія); – подвійне наголошування слів (завжди, помилка); – наголошування складних слів (приватнорабовласницький, работоргівля); – наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові (феномен, догмат, генезис); – наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (кидати, новий, випадок, віднести,); – наголошування слів з метою розрізнення їх значень (виходити і виходити, забігати і забігати). В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи слів: – дієслова вести, нести і под. мають наголос на останньому складі, слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (буде, будуть, була, були тощо); – іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’язання, планування тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання, звання тощо); – абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величина, новина тощо); – географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (Київщина, Донеччина); – відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (захід, розстріл, затишок, перебіг, приповідка тощо); винятки розгром, зачин, набір; – переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки, сторінки тощо);  – однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристократія, демократія; діалог, каталог тощо; числівники одинадцять, чотирнадцять, п’ятдесят, шістдесят тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимикач, шукач і винищувач, випростувач; міліметр, кілометр і барометр, термометр тощо. 

*24.Орфографія як лінгвістична дисципліна. Основні поняття орфографії.-. Принципи української орфографії.

Орфографія – історично сформована й загальноприйнята система правил щодо передачі мовлення на письмі, яка поряд із пунктуацією становить правопис. Правопис української мови

складається з трьох підсистем: графіки (літер), орфографії (способів поєднання звуків і звукосполук) та пунктуації(розділових знаків). Цікаво,що Бодуен і Щерб стверджували, що єдиний метод навчання правильного написання –с и с т е м а т и ч н е списування, а ідеалом правопису – не правила, а механічність.

Орфографія визначає правила передачі звуків на письмі, правила написання великої букви, написання слів разом, окремо й через дефіс, правила переносу слів з рядка в рядок, написання афіксів. Орфографічні правила повинні бути єдиними для всіх.

Основним поняттям орфографії є орфограма.

Орфограма - написання, яке відповідає певному орфографічному правилу: орфограма апостроф, знак м'якшення тощо.

Орфографічне правило - це коротка рекомендація для певного способу написання, визначена і закріплена мовною нормою.

В основу української орфографії покладено два головні принципи - фонематичний і морфологічний. Крім того, певну роль відіграють також історичний (або традиційний) і смисловий (або семантико-диференціювальний) принципи.

фонематичний –слова пишуться відповідно до їх звучання

1) спрощені групи приголосних: проїзний, тижневий;

2) написання о, е після літер на позначення шиплячих приголосних: чотири - четвертий, жонатий ~ женити;

3) написання і в новоутворених закритих складах: стола - стіл, осені - осінь;

4) написання суфіксів, що сформувалися внаслідок фонетичних претворены козацький, товариство;

5) префікс с- перед к, п, т, ф, х: скочити, сфотографувати;

6) подовження приголосних: знання, вчення. 

Морфологічний принцип полягає в тому, що морфеми пишутьсяоднаково, незалежно від їх звучання в різних або споріднених словах.

За морфологічним принципом пишуться:

1) е та и на позначення ненаголошених [е] та [и], а також о перед постійно наголошеним [у]: село, живемо, голубка, тому;

2) префікс з- перед глухими (крім к, п, т, ф, х): зшити, зсадити, зцілити;

3) префікси роз-, без- перед шиплячими: розчути, розжувати, безчестя;

4) літери, що позначають глухі приголосні перед дзвінкими, а також дзвінкий [г] перед глухими:боротьба, просьба, нігті;

5) дієслівні форми на -шся, -ться: збираєшся, вагаєшся, сміються;

6) подовження на межі різних морфем: віддати, осінній, іменник.

Суть історичного (традиційного) принципу полягає в тому, що деякі сучасні написання не пояснюються ні вимовою, ні фонемним складом морфем, тобто ці слова передаються на письмі за традицією. За традицією пишуться:

1) літери я, ю, є, ї, що позначають дві фонеми: ясен, їжак, в 'я ну ти;

2) літера щ на позначення двох звуків [шч]: щедрість, щастя;

3) ряд слів з ненаголошеними голосними [е], [и], [о], що не перевіряються наголосом: кишеня, левада, лопух, комин.

Смисловий принцип полягає в тому, що деякі слова звучать однаково, але пишуться по-різному з метою розрізнення їх значень: орел (птах) і Орел (місто).

Отже, смисловий принцип диференціює написання:

1) власних і загальних назв: Земля (планета) - земля (ґрунт);

2) складних слів разом, окремо й через дефіс: напам 'ять (вивчити) - на пам ять (подарувати), легкопоранений і легко поранений,

Правила переносу слів з рядка в рядок:

1) не розривати дж, дз як один звук: кукуру-дза, хо-джу;

2) зберігати значущі частини слова, не відривати одну букву від кореня, префікса: пре-красний, ви-йти;

3) не залишати (не переносити) одну букву: ра-діо, опас-ти;

4) не розривати односкладові частини складноскорочених

слів: стін-газета, пед-рада;

5) подовжений асимілятивний звук можна розривати: жит-тя іжи-ття.

*25.Графіка. Графічна система сучасної української літературної мови. Співвідношення між буквами і фонемами сучасної української літературної мови.

Г р а ф і к у (від гр. graphikos – писати, малювати)визначають як сукупність усіх рукописних та друкованих знаків певної писемності (графеми, розділові знаки, шрифтові різновиди). Українська графіка (як і білоруська, болгарська,російська, сербська) бере свій початок від старослов’янського письма. У нинішньому українському алфавіті є лише дві літери, що не були в кирило-мефодіївській абетці, це ґ (відома з кінця ХVІ ст.) та ї. Власне, українська графіка бере свій початок від кінця минулого тисячоліття. Через те що немає прямої відповідності між звуками і їх передачею на письмі, графіку ще визначають і як співвідно- шення між звуками й літерами.

Досконалість графічної системи залежить від того, наскільки точно літери письма відтворюють звуки (фонеми) мови.

Українська графіка – одна з найдос- коналіших, оскільки в більшості випадків літери української мови однозначні, тобто передають один основний звук. Однак окремі літери передають два звуки (Щ, Ї; у певних позиціях – Я, Ю, Є). І навпаки, деякі звуки позначаються двома літерами (дж, дз). Буква Ь (м’який знак) служить лише для позначення м’якості приголосних. До графіки належить також а п о́ с т р о́ ф – надрядковий знак для позначення роздільної вимови губних приголо- сних, р, к перед наступними я, ю, є, ї. В окремих випадках використовується знак наголосу (для розрізнення омонімів) чи знак довготи,м’якшення (у фонетичному письмі).Літери бувають великі й малі, писані й друковані.

Г р а ф е м а – найменша смислороз- різнювальна одиниця писемної мови. Термін „графема” уперше ввів І. Боду- ен де Куртене 1912 р.

Виступаютьу чотирьох різновидах – алографах (великі, малі, писані й друковані). В укр. мові 33 графеми. Літериздіакритичними знаками– і, ї, й.

Сукупність букв, розташованих у певному порядку, називається алфавітом (азбукою, абеткою).

Азбука – від назви двох перших букв грецького алфавіту – А (альфа) і В (бета,новогрецьке віта).

Азбука – від двох перших літер

слов’янського (кириличного) алфавіту (азъ і боукы);

абетка–українська назва (літери а, б).

Письменники, що писали живою мовою, мусили шукати засобів передачі справжнього звучання. А тому від часу Енеїди” (1798 р.) до 1905 нарахо- вується близько 50 різних правописних систем. Найпомітніші з них системи О. Павловського, „Русалки Дністрової”, П. Куліша,Є. Желехівського. У 1907–1909 рр. виходить знаменитий Словарь укра- їнської мови Б. Грінченка, в якому практично був застосований фонетич- ний принцип правопису. Він і стає законом для всіх українських видань

До складу українського алфавіту входить 33 літери – Аа БбеВве Гге Ґґе Дде Ее Є єЖже Ззе Ии І іЇї Ййот Кка Л елМем Нен Оо Ппе Рер Сес Тте Уу ФефХ хаЦ цеЧ чеШ шаЩщаЬ Юю Яя.

Для позначення голосних звуків існує 10 букв (а о у е иі я ю є ї).

Для позначення приголосних в українському алфавіті є 22 літери.

Для позначення м’якості приго- лосних використовується Ь (м’який знак, знак м’якшення), написання літер Я, Ю, Є (у певних позиціях), літе -ра ІАсимілятивне пом’якшення приголосних не позначається ніяк.

*26.Лексикологія. Поняття про лексичну систему. Проблематика в лексикології. Основні праці з питань лексикології мови.

Розділ мовознавчої науки. Що вивчаї словниковий склад мови симантичну структуру слова системні відношення між словами і їх стилістичну диференцію Називається лексикологією.

Лексикологія вивч. У 2 аспектах:синхронія(суч. Розвиток укр. Мови) діахронія(розвиток від найдавніших часів до сьогодення)

Предметом вивч. Лексикології є характер словника, що властивий укр. М. на сучасному етапі розвитку, а зокрема

1)співвідношення лекс. Значення і поняття(що слово означає, образ, який позначає предмет(закр. очі, але уявляємо яблуко)

2)системні відношення між словами: синоніми, омоніми, антоніми, гіпоніми.

3)Походження і станов. лексич. Системи(питома і запозичена мова)

4)Стиліст. Аспекти лексич. одиниць, тіпа, сонечко- сленгове слово.

5)Спі-ня літ. слово, діалектизм, жаргонізми.

6)терміносистеми.

Одне іє центральних питань л-ї значення слова.

Розрізн.загальну л-ю (слова всіх мов)і спеціальну(дослідж.особливості лекс.складу конкретної мови)

Поняття про лексичну систему.

На систему л-ї вказує:

1)видимість одних одиниць від інших вена- веснувати – весняний.

2)можливість опис. Семантику слів задопом.семант. примітивів(переміщатися – абстрактне слово)

3)у л-ці впорядковано відбитий світ.Словник – це всесвіт розташований у алфавітному порядку.

4)рівневість мови(фонетичний Морфологічний лексикосемантичних (фонема +фонема Фонема+склад)

5)синтагматичні, парадигматичні, епідемантичні внутрішньо змінні звязки.

Парадигм.(вертикальні) звязки це відношення на основі спільних або протилежних значень(назви місцевості- антоніми)

Синтагм(лінійні, на їх основі базається правильна лексична сполучуваність(мама-ласка)

Епідематичні(асоціативно дериваційні) Слово може виконувати містичну функцію(прокльони)

Деривація -словотвір , розділ мовознавства про способи творення слова.(чорний-чорнити).

Внутрішньо слівні звязки це спільний зв'язок між значеннями багатозначного слова.

Блискавка- електр. розряд, механічна застібка, стінгазета.

Спільна сема- швидко.

Проблематика лексикології досить широка. Вона пов’язана з розкриттям сутності слова, з його виникненням і змінами, зі встановленням структури (будови) лексики, з її функціонуванням і розвитком, з виявленням зв’язку слів і позамовної дійсності. Щойно вжитий термін „лексика” застосовується як до „сукупності слів мови”, тобто до словникового складу в його історичному й сучасному стані. Прикметник лексичнийуживається в поєднанні лексична одиниця (тобто словникова одиниця), лексичний склад (= сукупність слів). Лексикологія в широкому розумінні – це розділ мовознавства, який відповідно до завдань вивчення словникового складу мови виокремлює лексикологічні науки, такі, як:  семасіологія (наука про значення, тобто семантику, слова); ономастика (наука про власні назви); фразеологія (наука про стійкі сполуки слів); етимологія (наука про походження слів).   Лексикологія у вузькому розумінні слова - це лексикологічна наука про словниковий склад, інакше кажучи, лексику.  Окремо стоїть лексикографія (наука про укладання словників). Розрізняють також загальну і часткову, історичну і зіставну лексикології.  Загальна лексикологіявстановлює загальні закономірності будови, функціонування і розвитку лексики; часткова вивчає словниковий склад окремої мови; історична досліджує історію слів у зв’язку з історією позначуваних ними предметів; зіставна аналізує словниковий склад з метою виявлення генетичної (історичної) і структурної спорідненості або відмінності в лексичному складі зіставлюваних мов. У даному курсі аналізуються проблеми загальної лексикології з окремими екскурсами в часткову, історичну і зіставну лексикологію.

Основні праці з питань лексикології мови.

Раніше працювали О. Потебня *Думка і мова* Л. Булаховський*Курс СУЛМ* Жовтоблюх, Винник, Кочерган*Слово і контекст* Сербенська, Жайворонок, Лисиченко *Лексикологія СУЛМ*

Російські вчені Виноградов *Об основних тіпах фразеологіческих одиниць в рус. Язике*, Ахматова Шмельов *Проблеми сентак. Аналізу лексики* Шведов, Нікітін *Курс лінгвістичної семантики*

*27.Слово - основна одиниця лексичної системи. Ознаки слова. Слово та поняття. Слово і номінативна функція мови. Лексичне значення слова. Типи лексичних значень слів в українській мові.

Слово – це звук або комплекс звуків що становить звук за яким закріплено певне значення і яке використовується у мові для побудови інших слів словосп. Речень.

Слово - це основна функціонально-структурна і семантична одиниця мови, що становить звук чи комплекс звуків і, характеризуючись самостійністю та відтворюваністю, є будівельним матеріалом для словосполучення і речення .

О.   Пономарів розглядає слово як звук чи комплекс звуків, що має певне значення і вживається в мовленні як самостійне ціле .

Конкретніше визначення подає І. Ющук: слово - це самостійна, наділена одним чи кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є будівельним матеріалом для речення .

Основна відмінна риса слова, якою воно відрізняється і від морфеми, і від словосполучення, - це наявність у ньому певного граматичного значення .

ознаки слова

1)Наявність лекс. Значення(у повнозн. Словах)

2)Співвідносність з поняттями

3)Номінативна функція

4)Наявність прямого чи переносного значення

5)Виокремлюваність

6)Відтворюваність

7)План змісту і план вираження

8)Включеність в асоціативні ряди

9)Входження в синонім. Омонім. Антонім. Ряди.

10)Внутр.цілісність(нічого в слово не можна вкласти)

11)Внутр. І зовн. Валентність(сполучуваність)

12)Ідіоматичність

13)Цільно- оформленість

14)Ізолбованість

15)Здатність акумулювати імпліцитні (приховані) значення.(або й *рано* ти прийшла з танців)

Під час зіставлення слова і морфеми спостерігаємо самостійність, вільну відтворюваність слова, можливість переміщення в реченні. Мор­фема позбавлена всіх названих ознак.

Під час зіставлення слова і речення відзначають, що слово є будівельним матеріалом для речення; називаючи поняття, слово не є засобом спілкування; речення як засіб вираження думки виконує комунікативну функцію.

Слово як сукупність усіх його форм і значень, як структурний еле­мент мови протиставляється як лексема його конкретним реалізаціям - словоформам і словозначенням (окремим значенням під час полісемії). Сукупність словоформ у слові структурується як основна (вихідні) і похідні форми, сукупність значень полісемічних слів поділяється аналогічно, але в мові це виявляється не завжди достатньо виразно. Се­ред інших значеннєвих одиниць мови слово виділяється такими озна­ками: 1) за формою - як найменша (для виконання зазначеної функції знакової репрезентації об’єкта) і відокремленооформлена, виокремлю­вана одиниця. Окремість слова виявляється:

а) у фонетичному аспекті: як велика імовірність відокремлення слова в звуковому потоці паузами, наявність єдиного наголосу і взагалі наявність наголосу в більш як одно­складовому слові, певні звукові сигнали на початку і наприкінці слова. Суміжні у звуковому потоці слова можуть зливатися в одне «фонетичне слово» на сегментному (унаслідок асиміляції, елізії) і суперсегмент­ному, акцентуаційному (при енклізі, проклізі та в ін. випадках, з пере­тягуванням наголосу навіть на службове слово і займенник) рівнях;

б) у внутрішньоструктурному (морфемному) аспекті: як лінійна цілісність (нерозривність і непроникність) слова, що виявляється в неможливості його розчленування і встановлення якоїсь іншої одиниці (на відміну від синтаксичних одиниць і навіть багатьох стійких словосполучень), фіксована послідовність його морфем і неможливість їхнього перестав­лення;

в) у морфологічному аспекті: як граматичне оформлення (форми роду, числа, відмінка і т. ін.) слова в цілому; 2) за змістом: а) протистав­ляючись в ономасіологічному плані, з одного боку, разом із словоспо­лученням і реченням морфемі, яка не має номінативної функції, слово, з другого боку, разом із стійким словосполученням протиставляється синтаксичному словосполученню і реченню за характером цієї функції; б) у власне семасіологічному плані слово має свій специфічний тип мовного значення - лексичне, виражаючи його разом із граматичним значенням;3)   за функціонуванням: слово (разом із стійким словосполученням) як самостійна, відносно автономна одиниця протиставляється морфемі і синтаксичному словосполученню, а як вільно відтворювана в мовленні одиниця - синтаксичному словосполученню і реченню.

Головна функція слова номінативна. Кожне повнозначне слово називає щось з навколишньої дійсності: предмети, ознаки предметів, кількість, дії, процеси, стани, ознаки дій.

Одне й те саме слово вживають для назви окремого предмета і ряду однорідних предметів, для назви дії конкретної особи і дії взагалі, дії як властивості предмета. У мові немає окремих слів для назви кожного пред­мета, кожної дії, ознаки окремого предмета та окремої дії. Слів у мові значно менше, ніж предметів, явищ, дій, ознак у навколишньому світі. У здатності слова називати клас однорідних предметів, дій, ознак проявляється узагаль­нююча роль (узагальнювальна) слова. А в тому, що слово називає кожен окремий предмет і ряд однорідних предметів, властивість, дію окремого предмета і властивість, дію взагалі, виявляється те, що слово виступає в єдності загального й одиничного, загального і конкретного. Без узагаль­нення людина неспроможна охопити своєю пам’яттю численні одиничні назви предметів, ознак, властивостей, дій.

Слово в мовленні виступає в різних формах і з різним значенням. Для позначення всіх різновидів слова терміна «слово» недостатньо. Використовують ще поняття лексема і словоформа.

Лексема - це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах. Наприклад, форми голова, го­лови, голові, голову і т. ін. з усіма значеннями («частина тіла», «керівник установи», «передня частина колони» тощо) становлять одну лексему - голова. Лексема - це узагальнене, абстрактне поняття.

Словоформа - це окреме слово в певній граматичній формі. Напри­клад, корінь, кореня, кореневі, коренем - це одна лексема, але чотири різні словоформи.

Розрізняють певні диференційні ознаки слів: лексичне значення, номінативна функція, відокремленооформленість, внутрішньоструктурна цілісність, позиційна рухливість.

За ступенем узагальнення розрізняють слова з конкретним та аб­страктним значенням.

Конкретне значення мають слова, що називають предмети, явища навколишнього світу, які людина сприймає й пізнає органами чуття. До слів з конкретним значенням належать також прізвища, імена людей назви підприємств, установ, організацій, назви періодичних видань, друкованих творів, астрономічні та географічні назви, а також назви просторових та часових понять, що виявляються в певних межах.

Абстрактне значення властиве словам, що називають узагальнені поняття. Назване такими словами поняття позбавлене чуттєвих ознак, сприймається розумом, уявою людини. Слова з абстрактним значенням з’явились у мові пізніше від слів із конкретним значенням.

Серед слів з абстрактним значенням є слова з непохідною основою (горе, освіта, правда, чужий, думати) і слова з похідною основою, до якої входить і словотворчий суфікс. Слова з конкретним та абстрак­тним значенням активно вживаються в усіх стилях літературної мови.

Слово є також засобом вираження ставлення мовця до названого. Окремі слова в різному контексті, вимовлені з різною інтонацією, здатні виражати різне ставлення мовця до висловленого, різні почуття. Отже, слову властива й емоційно-експресивна функція

Номінативну функцію слово виконує завдяки властивій йому семантиці, наявному в ньому лексичному значенню.

Поняттяє нерозривно пов'язаним з мовною одиницею -словом. Поняття виражаються і закріплюються в словах або словосполученнях. Наприклад, "людина", закон", "студент", "злочин проти особи", "найвища вершина світу" тощо. Слова виступають матеріальним носієм понять, без якого були б неможливими ні їх формування, ні оперування ними.

Проте єдність мови та мислення, слова і поняття не означає їх тотожності. На відміну від понять, слова, що їх виражають, в різних національних мовах є різними. Крім того, в одній і тій же мові не завжди існує однозначна відповідність між поняттям та словом. Наприклад, у будь-якій мові існують сл

Основні типи лексичних значень слів

Лексичне значення слова як елемент загальномовної системи має достатню самостійність. Воно має власне семантичні, тобто притаманні тільки йому, специфічні властивості, наприклад, різні способи номінації предметів, понять, явищ за характером співвіднесеності з дійсністю (пряме – переносне), за ступенем вмотивованості (мотивоване – немотивоване), за способами і можливостями лексичної сполучуваності (вільні і невільні). За характером виконуваних функцій (номінативні – експресивно-синонімічні).

1. За способом номінації, тобто характером зв’язку слова з предметом об’єктивної дійсності, виділяють два типи лексичного значення – пряме і переносне.

Прямим Значення назване тому, що слово, яке його має, прямо вказує на предмет (явище, дію тощо), тобто безпосередньо співвіднесене з поняттям чи окремими його ознаками.

Непрямим (переносним) Називається таке значення слова, поява якого обумовлена виникненням порівнянь, асоціацій, що об’єднують один предмет з іншими. Переносне значення з’являється в результаті переносу прямого (основного) позначення предмета на новий предмет. Переносні значення є вторинними.

Наприклад, іменник Перець Означає назву городньої рослини з певними, їй властивими якостями. Це його пряме значення, з ними він виступає в реченні: На городі росте Перець. Якщо вжити слово Перець Поза контекстом, то в ньому зберігається це ж значення. Але в реченні: В його словах було багато Перцю, Названий іменник має вже інше, не пряме, а переносне значення, яке залежить від сполучення цього іменника з іншими словами, тобто від контексту, і він означає тут не звичайну назву відомої рослини, а виражає гострий дотеп.

2. За ступенем семантичної мотивованості виділяють два види значень: похідне і непохідне. Наприклад, Земля, ліс – непохідні, а Земний, земляк, лісовий – похідні.

І прямі і, тим більше, переносні значення можуть бути різними за ступінем мотивованості. У одних мотивованість буває семантично зв’язана з первинною номінацією:Взяти кімнату зі Столом („стіл” –Харчування). У інших мотивованість складніша, ускладнена загальною дериваційною залежністю. 3.За можливостями лексичної сполучуваності виділяють значення вільні і невільні.

Якщо сполучуваність слів виявляється відносно широкою, то значення їх називають Вільними (Ніс, око, стіл, пелюстка, казка). Однак слід розуміти що поняття широти сполучуваності відносне.

Слова, лексична сполучуваність яких обмежена не тільки предметно-логічними відношеннями, але й власне мовними, мають Невільні значення.

1) Фразеологічно зв’язаним називається таке значення, яке реалізується тільки в умовах певних сполучень даного слова з обмеженим колом лексичних одиниць. Наприклад, у слова Кидати Значення „витрачати даремно” Проявляється із словом На вітер;

2) Синтаксично обумовленим називається таке переносне значення, яке з’являється у слова при виконанні незвичайної для нього функції в реченні. Наприклад, переносне значення „неуважна Людина” Розвинулось у слова Ворона В процесі його використання в нехарактерній для нього функції присудка: Ворона я! Знову забув книгу!