2.4. Влада як культурно-соціальний концепт

Феномен влади, як проблема соціальна, етична та філософська, привертав увагу вчених з давніх-давен, проте лінгвістичні аспекти влади стали об'єктом інтересу дослідників [Водак 1997: 45 ] порівняно недавно – у другій половині ХХ століття. Те, що владу було залучено до орбіти лінгвістичних досліджень, пов'язане, перш за все, зі становленням i розвитком у мовознавстві нової парадигми, яка забезпечує найбільш повне теоретичне вивчення антропологічного аспекту мови, отже, охоплює й проблеми прагматики, когниції, соціології та комунікації [Новое в зарубежной лингвистике 1985.Вип.16: 255].

У наші дні проблема взаємозв’язку мови та влади поступово стала чи не найвпливовішою у філософії, політології та соціології. Значне місце серед усіх змін займають проблеми політичні, які на сучасному етапі розвитку суспільства стають також проблемами лінгвістичними та культурними [Баранов и др.1991:8].

Політичні діячі змагаються між собою за можливість нав’язування власної версії бачення реальності. Такий діалог ні в якому випадку не є симетричним, тому що позиції мовців-політиків та слухачів-публіки не є рівноправними, він відбувається не лише у соціально-когнітивному просторі влади, а й породжує її встановлення та існування.

Виходячи з припущення про те, що політики вже володіють певним рівнем влади – у вигляді доступу до засобів масової інформації та високого соціально-економічного становища, ми вважаємо, що всі інтеракціональні та вербальні дії мовців відбуваються у концептуальному просторі ‘влади’, і лише неосяжна варіативність її проявів у вигляді домінантності створює можливості для лінгвістичного дослідження.

Згідно зі словниковим визначенням, “влада – це здатність та можливість справляти визначальний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою будь-яких засобів волі, авторитету, права, насилля (батьківського, державного, економічного та ін.), політичного панування, системи державних органів” [Краткий словар когнитивних терминов 1997: 232].

Проте нас цікавлять ті властивості влади, що є важливою передумовою встановлення соціального контролю за допомогою дискурсу, і включають процеси контролю як над самим дискурсом, так і над його організацією, тобто у фокусі нашої уваги є домінантність як дискурсивне втілення влади. Ще М. Фуко стверджував, що “влада не є еквівалентом традиційних соціополітичних концептів, які існують під тим же іменем, тому що вона завжди пов’язана з дискурсом” [Белл 1980: 27].

Ми також погоджуємось із твердженням Н. Феарклау, що домінантність як дискурсивне відображення влади “фігурує на рівні особливої дискурсної практики, де суб’єкти розміщені таким чином по відношенню до інших, що деякі з них спроможні інкорпорувати дії інших у свої власні і, таким чином, зменшувати автономну дієву спроможність останніх” [Горелов 1980: 24].

Оскільки матеріалом нашого дослідження є політичний дискурс , а він, як відомо, широко використовується – політиками, журналістами, письменниками, режисерами, вченими та іншими групами, які встановлюють відносини влади на основі “символічного капіталу”, ми робимо припущення, що вони володіють відносною свободою, а, отже, і відносною владою у прийнятті рішень про вибір та використання дискурсивних дій. Ці дії знаходяться у межах їх влади – вони визначають теми, стиль та мовне оформлення. Cимволічна влада дає змогу її власникам визначати хід публічних дискусій, впливати на топікальну релевантність, контролювати кількість та тип інформації, тобто домінувати. Вони є виробниками громадських знань, вірувань, відношень, норм, цінностей, моралі та ідеології [Т.А.ван Дейк 1989: 22]. Виходячи з цього, ми припускаємо, що володіння технологіями використання властивостей та стратегій дискурсу і є основним шляхом до досягнення домінантності.

Якщо владу розглядати як потенційні ресурси та можливості, попередньо визначені та задані соціальним контекстом комунікативної ситуації (статус, дистанція, ролі), то домінантність є активним та дієвим використанням цих можливостей (стратегії та практики дискурсу).

Влада й домінантність, як правило, організовані та інституціоналізовані [Вісник Київського лінгвістичного ун-ту.Серія.філологія 1999.Т.2.№2: 259]. Соціальна, політична та культурна організація домінантності передбачає ієрархію влади: деякі члени домінантних груп та організацій відіграють особливу роль в плануванні, прийнятті рішень і контролюванні відносин та процесів втілення влади. Ці групи називаються ”елітами” або “владними елітами” [Вісник Київського лінгвістичного ун-ту.Серія.філологія 1999.Т.2.№2:260]. Безперечно, що політики, а тим більше ті, що балотуються у президенти, є представниками таких еліт. Особливо важливим для нашої роботи є той факт, що політичні еліти мають особливий доступ до дискурсу. Таким чином, влада й домінантність комунікантів вимірюються ступенем їх доступу та контролю над дискурсом. Важливою ознакою цієї кореляції є не тільки те, що контроль над дискурсом є формою контролю над соціальними діями, а також те, що вона означає контроль над менталітетом та “скеровування соціальних репрезентацій” слухачів засобами мови [Вісник Київського лінгвістичного ун-ту.Серія.філологія 1999.Т.2.№2: 262]. Сильніший контроль над властивостями тексту та контексту асоціюється з сильнішим впливом, а, отже, з домінантністю.