5. Знаковість і одиниці мови

Дискусійним є питання, що саме в мові слід уважа-ти знаком. Правда, проблема співвідношення знаків і мовних одиниць існує лише в білатеральній теорії. Для унілатералістів у мові все -- знаки.

Найменшою мовною одиницею є фонема. Оскільки вона є односторонньою одиницею (має тільки план ви-раження і не має значення), її не можна вважати зна-ком. Це одиниця, яка служить для побудови і розріз-нення знаків, що, за термінологією Л. Єльмслева, є фігу-рою. Фонема не має і перелічених вище функцій, які притаманні знакові.

Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і план змісту. Наприклад, у слові рука є дві морфеми. Корінь рук- виражає ідею руки, а флексія -а має аж три граматичні значення: назив-ний відмінок, однина, жіночий рід. Однак ці значен-ня реалізуються не самостійно, а тільки в складі ціло-го слова. Морфема не може виступати одиницею ко-мунікації самостійно. Враховуючи все зазначене про морфему, її слід уважати напівзнаком (термін В. Ко-духова).

Слово -- двостороння одиниця, йому притаманні всі знакові функції, через що є підстави саме слово вважа-ти мовним знаком.

Речення не є знаком, бо складається зі знаків і нале-жить до рівня структур.

Оскільки слова комунікативну функцію викону-ють у реченні, точніше у висловленні, то дехто схиль-ний думати, що повноцінним мовним знаком є тіль-ки речення. Погодитися з такою думкою важко, бо, по-перше, речення-висловлення не є замінником яко-гось предмета дійсності, а виражає цілу, інколи дуже складну, ситуацію; по-друге, якщо прийняти вислов-лення за знак, тоді це не узгодиться з основними ознаками знака. Так, зокрема, у висловленні не може бути асиметричності плану вираження і плану зміс-ту. За такого підходу до проблеми знаковості, як за-уважує 3. Д. Попова, можна тлумачити як знак не ли-ше речення, а й текст, що насправді пропонують деякі мовознавці, особливо представники лінгвістики текс-ту. Що ж стосується речення як одиниці мови (не мов-лення), то воно становить собою лише схему і, таким чином, позначає відношення між мисленнєвими обра-зами [Попова 1987: 72].

Отже, у мові виділяють субзнаковий, знаковий і суперзнаковий рівні. Фонеми належать до субзнаково-го рівня, слова -- до знакового, речення -- до суперзна-кового. Якщо ж врахувати проміжні одиниці, то схема буде мати такий вигляд:

Речення (висловлення) -- суперзнаковий рівень

Словосполучення

Слово -- знаковий рівень

Морфема

Склад

Фонема -- субзнаковий рівень

Мова і несловесні форми спілкування (паралінгвістика і паракінесика)

Людське мовлення супроводжують невербальні (не-словесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зу-мовлюють найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є над-звичайно вагомим при спілкуванні.

Розповідають, що колись Ф. Достоєвський виголо-сив чудову промову про О. Пушкіна. Пізніше цю про-мову було опубліковано. Прочитавши її, ті, хто слухав Достоєвського, з подивом зауважували, що це зовсім інша промова. Однак це була та сама промова, промова великого майстра слова, але в надрукованому вигляді вона була позбавлена значної долі своєї сили впливу.

Дехто вважає, що несловесний канал дає слухачеві інформації більше, ніж словесний. На доказ цього наво-диться зауваження Р.-М. дю Гара про своїх героїв із його твору «Сімя Тібо»: «Слова були для них порожнім звуком. Проте погляди, усмішки, тембр голосу, найнезначніші порухи вели між собою безугавну розмову».

Несловесну інформацію вивчають паралінгвістика і паракінесика. До паралінгвістика належать усі ті спо-соби передачі інформації, які повязані зі звучанням мови: акустичні характеристики голосу (тембр, висо-та, гучність), паузи, інтонація тощо. До паракінесика належать жести і міміка.

Тембр голосу впливає на сприймання інформації. Деренчливий чи писклявий голос втомлює слухача, а голос приємного тембру привертає увагу. Крім того, уміння володіти тембром може вносити додаткові від-тінки до інформації: одна річ, коли щось буде сказано ніжним, оксамитовим тембром, а інша, коли щось ви-мовляється з металом у голосі.

Надзвичайно важливу роль у спілкуванні відіграє інтонація. Недаремно кажуть: важливо не те, що гово-рять, а як говорять. Англійський письменник Бернард Шоу зауважив, що існує пятдесят способів сказати так і пятсот -- ні. Антон Макаренко зізнавався, що педа-гогом відчув себе тільки тоді, коли зміг один і той самий наказ віддавати двадцятьма різними інтонація-ми. Розповідають, що один італійський актор, перебуваючи на гастролях у Польщі, де мав незрівнянний успіх, поза програмою, викликаний на біс, прочитав якийсь монолог. Слухачам здалося, що це був монолог страшного злочинця, який зараз розкаюється у скоєно-му і щиро просить прощення. Зал перейнявся таким співчуттям до «героя», що в багатьох із слухачів на очах зявилися сльози. Потім зясувалося, що, не під-готувавши запасного номера, артист вимовляв по-іта-лійському цифри від одиниці до сотні. За допомогою інтонації можна до протилежного змінити зміст фра-зи. Саме від інтонації найбільшою мірою залежить те, що одна й та сама дійова особа в певній пєсі, яку рані-ше в театрах інтерпретували як негативну, тепер по-новому «прочитана» як позитивна.

Глибоке смислове навантаження в мовленні мають паузи. Це здається парадоксом: людина мовчить, а інфор-мація слухачам поступає. Невипадково Цицерон заува-жив: «Наисильніший крик -- у мовчанні». Ця ж думка передана і в таких поетичних рядках Василя Симоненка:

Не жартуй наді мною, будь ласка,

І говорячи, не мовчи.

Нащо правді словесна маска?

Ти мовчанням мені кричи.

Згадаймо ще знамениту німу сцену в «Ревізорі» Ми-коли Гоголя. Напружені, повні внутрішньої динаміки діа-логи пєси раптом змінюються загальною паузою, і вона краще від усяких слів виносить присуд дійовим особам.

Що стосується паракінесики, то варто назвати та-кий факт: антропологи виявили, що людське тіло мо-же приймати до тисячі найрізноманітніших стійких поз, значна частина яких має чітко виражене комуні-кативне призначення. Міміка і жести підсилюють інформацію, а іноді створюють певний підтекст, навіть антонімічно переосмислюють сказані слова, таким чи-ном ілюструючи відому сентенцію, що мова дана для того, щоб приховувати думки. Не треба упускати з ува-ги й те, що у спонтанному мовленні, коли важко підшу-кати потрібне слово, його заміняють жестом. Якщо, наприклад, запитати, що таке кручені сходи або брижі, будь-яка людина, навіть дуже обдарована в мовному плані, мимовільно починає рукою зображати спіраль або кистю руки в горизонтальному положенні похиту-вати пальцями [Рус. разг. речь 1973: 465].

Мовознавці зрозуміли важливість міміки і жестів у спілкуванні, особливо якщо врахувати, що вони мають і національну специфіку; це засвідчує створення останнім часом словників жестів і міміки (див., на-приклад: Акишина А. А., Кано X., Акишина Т. Е. Жес-ты и мимика в русской речи. Лингвострановедческий словарь. -- М., 1991). Майбутній учитель (не тільки словесник) повинен бути обізнаний з невербальними знаковими системами, щоб ефективно й цілеспрямова-но використовувати в своїй педагогічній роботі другий канал інформації, активно впливати на вихованців.

Отже, мова як своєрідна семіотична система є полі-функціональною, багаторівневою і глобальною за зна-ченням. Це вторинна природна багатовимірна дина-мічна система, яку супроводжують невербальні систе-ми знаків.