Епітет в українській мові

Слово “троп” (гр. tropos) запозичене з грецької мови, де воно означає “спосіб, манера, прийом, засіб, характер, лад, склад”. При запозиченні багатозначні слова, як правило, семантично звужуються, тому в українській мові це “слово вжите в переносному значенні для створення образності”. Образність – передача загального поняття через конкретний словесний образ. Під словесним образом розуміємо використання слів у таких сполученнях, які дають можливість посилити лексичне значення додатковими емоційно-експресивними та оцінними відтінками. Тропи використовуються в усіх сферах мовлення, але розподіл їх між функціональними стилями нерівномірний. Основне поле поширення тропів – художній стиль. Вони сприяють більшій дохідливості тексту, увиразнюють і впорядковують виклад, посилюють його переконливість, забезпучують впливовість матеріалу, даючи йому оцінку. Основна функція тропів у мові художніх творів – зображальна, естетична. [Пономарів -41с.].

Епітет (гр.epitheton) – слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну рису певного поняття чи явища. Стилістична функція епітетів полягає у тому, що вони дають змогу показати предмет зображення з несподіваного боку, індивідуалізують якусь ознаку, викликають певне ставлення до зображуваного.

У сучасній слов’янській філології найбільш повними можна вважати класифікації епітетів, репрезентовані у працях В.Москвіна та Т.Онопрієнко. Ці дослідники враховують позитивний досвід попередників у створенні класифікаційних систем епітетів і вносять необхідні, на їхній погляд, зміни та доповнення. В.Москвін пропонує класифікувати епітети за способом позначення відповідної прикмети (метафоричний, метонімічний, зміщений), за семантичними параметрами (колористичні, оцінні), за структурою (прості, складні), за рівнем засвоєння мовою (загальномовні, індивідуально'авторські), за стійкістю зв’язків з означуваним словом (вільні, постійні; окремий різновид — антономазія), за стилістичним забарвленням (розмовні, газетні, книжні, поетичні, народнопоетичні, фольклорні), за кількісними характеристиками (ланцюжок епітетів, виделка, трійчатка), за поєднанням із фігурами повтору (тавтологічний, наскрізний)13. У класифікації В.Москвіна відчувається прагнення максимально повно окреслити систему різнобічних параметрів, за якими можна здійснювати розмежування епітетів не лише в художньому мовленні, а й в інших мовленнєвих стилях.

Т. Онопрієнко пропонує поділяти епітети на узуально-асоціативні та оказіонально-асоціативні, оскільки будь-який епітет виникає на базі певної асоціації [Онопрієнко 2005, 89]. Дослідниця детальніше вивчає узуально-асоціативні епітети, серед яких виділяє два підкласи: постійні й описово-оцінкові епітети. Постійні епітети переважно належать фольклору або походять від нього. Професійна література натомість приходить до індивідуальних, унікальних епітетів. Саме в системі епітетів відображається стиль письменника, епохи, літературного жанру.

Класифікація, запропонована Т.Онопрієнко, ґрунтується на врахуванні місця епітета в системі семантичних полів інших тропів. Дослідниця поділяє епітети на дві основні категорії. До першої (узуально'асоціативної) належать постійні й описово'оцінні епітети. До другої (оказіонально'асоціативної) — епітети поля подібності (компаративні — прямі та непрямі, метафоричні, літотні/гіперболічні), поля суміжності (метонімічні, перифразні), поля протилежності (іронічні, оксюморонні). Однак класифікаційна схема, запропонована Т.Онопрієнко, враховує насамперед досвід англомовної літератури. Саме це й викликає необхідність внесення певних доповнень, що можуть надати варіативним визначенням епітета універсального характеру.

О. Галич ділить епітети на:

1. характериологічні, пояснювальні (підкреслює найхарактернішу ознаку того предмету, про який йдеться;

2. посилювальний (епітет, який не просто виділяє характерну рису предмета, а ще й посилює її);

3. прикрашальні.

За ознакою вживаності епітети можуть бути поділені на постійні та контекстуально-авторські. Історично більш ранньою формою епітета є постійний епітет. Постійним називається епітет, який традиційно супроводжує означення предмета, закріплюючись за ним постійно в межах певного художнього стилю. Контекстуально-авторським називається епітет, який виділяє не постійну ознаку предмета, а таку рису, яка видається характерною в предметі за певних обставин, у тому конкретному контексті, в якому про цей предмет згадується. Контекстуально авторський – це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, який вимагає точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності, реалістичності означуваного в предметі самому означеному предметові, тим конкретним обставинам, у зв’язку з якими даний предмет згадується. Епітет належить до найуживаніших поетичних прийомів. [Галич – 210 с.]

Епітет – елемент семантично та стилістично навантажений. “Епітет разом із притуленими до нього іншими словами повинен захопити характер предмета якнайповніше в його різноманітті, показати цей предмет з нової сторони; тому епітет повинен бути несподіваним, начебто несумісним із сусідніми, іншими словами, він повинен кинути світло й убік того, хто сприймає зображуваний предмет” [ Чичерин - с. 261].

Утворення словесних образів за допомогою засобів мовної еко­номії є досить продуктивним на рівні творення складних прик­метників, означень для об’єктів – епітетів-композитів: смер­тель­но-зимний тягар, нав’язливо-голосна рекламна кампа­нія, прозо­ро-бліді плечі, симптоматично-симпатичні приятелі. Епітети завжди були показовим явищем індивідуально-авторського художнього моде­­лю­вання світу, визначальною ознакою живописності тексту. Семантична насиченість компонентів, різних за лексико-семан­тич­ною і функціонально-стилістичною природою, та сила нового сло­весного образу доводять невичерпність естетичних можливос­тей художнього слова. Українська літературна традиція має чимало створених таким способом словесних шедеврів, постмодерні тексти також вражають емоційністю та експресивністю епітетів, що виражають найпотаємніші думки та почуття і, відповідно до постмодерністських світоглядних орієнтирів, створюють мовні об­рази: в Ю. Андруховича – терново-пластмасовий вінок, непоруш­но-загіпнотизоване вилежування перед телевізором чи будь-яким ін­шим джерелом безвільності, мазохістично-солодкі фантазії, неса­мо­­ви­то-фатальний, невпинно-пронизливий вітер, нестерп­но-млосна гірська весна, веснянкувато-стрижений мрець; у Ю. Іздри­ка – ней­мо­­вірно кольорово-подієвий сон, пихато-пустодзвінні терміни, щасли­во-нещаслива здатність думати, Соломоновоццекове рішення, еллінсько-vogueвська довершеність; у В. Єшкілєва –блідопикий, трибунно-гасельні інтонації дикторів, переможно-єхидна мар­ми­за, розкольно-сектантське, кабалічно-месіанське 17-те століття; у О. Забужко – лунатично-щемлива туга, воскрешені-прочитані поети, виснажливо-безглузді зобов’язання, карамельно-яскраво розсміяні кількаметрові личка загиблих дітей, гострорисі чоло­вічки, жалюгідно-показна театральність і ін. Сконденсований іронічно-сатиричний словесний образ «старомодної» української дівчини створила О. Забужко епітетом-композитом, ускладненим зрощеною синтаксичною сполукою-алюзією на національні кон­цеп­ти: кругловидно-плахтянисті, ой-під-вишнею-під череш­нею кра­лі [Забужко, c. 132]. Загалом, карнавальна іронія, сатира, амбіва­лент­ність на рівні семантики є стилістичною рисою постмодернізму.

Епітети-композити вживаються для характеристики об’єктів різної природи: від неживих предметів до людини; причому, тен­ден­ції до їх повторення з певними лексико-семантичними гру­па­ми слів-дистрибутів не спостерігається, адже вони утворені оказіональ­но і є унікальною емоційно-експресивною складовою певного мов­но­го образу. Та, безперечно, можна виявити певні семантичні до­мі­нанти: наприклад, вітер у всіх постмодерністських текстах має танатичну семантику, яка реалізується такими композитами: не­са­мовито-фатальний, невпинно-пронизливий, задушливо-тугий.

Експресивність складних епітетів визначається не лише поєд­­нан­­ням двох і більше прикметників, а й семантикою опор­ного сло­ва, іменника-дистрибута (тривожно-зніяковіле, кволе запи­тан­­нячко [6, с. 80], антрацитово-чорний котюга [Забужко, с. 85]). Харак­терне явище для постмодерністського словотворення – усклад­нен­ня слів афікса­ми – також є емфатичним фактором для семан­тики епітетів-компо­зи­тів: автомобіль відзігорний-без­гараж­ний [Забужко, с. 21].

Стилістичний ефект епітетів-композитів створюють поєднан­ня словниково та контекстуально синонімічних слів: сипкувато-за­хрип­лий цимбаліст [Андрухович (1), с. 157], пожежно-руде волосся [Забужко, с. 53], амеб­но-безформні [Андрухович (1), с. 62], непристойно-сороміцький танець [Андрухович (1), с. 158], блаженно-нірванне зависання [Андрухович (1), с. 140], пожовані-пом’яті літами бо­ро­даті ліваки-шістдесятники [Забужко, c. 67], близькозвучних слів та па­ро­німів: блудно-блудливе коло, неправдиве-неправедне [Іздрик, с. 39]; семантично віддалених, антонімічних понять (утво­рення оксю­­моронних образів): вроджено-вироджена порядність [Іздрик, с. 135], чу­жо­го-знайомого обличчя [Іздрик, с. 45], радісно-гіркий карнавал [Андрухович(3), с. 161], містечково-міжнародні конференції [Андрухович (1), с. 190].