Функціонування синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичному тексті (на матеріалі творів Т. Шевченка і М. Рильського)

дипломная работа

1.1 Реалізація звертання як компонента комунікативного акту

Звертання до когось чи чогось є однією із загальнолюдських мисленнєво-почуттєвих і комунікативних потреб. Воно є в усіх мовах світу, але через розбіжності у культурах націй різниться мовним оформленням. Залежно від соціального і професійного розшарування населення в різних соціумах, ментальності народу тієї чи іншої країни, прийнятих там етикетних формул тощо звертання набувають різноманітних лексико-семантичних, граматичних та інших характеристик.

Термін «звертання» ввів у науковий обіг Ф. І. Буслаєв. Під ним він розумів засіб для вираження відношень між співрозмовниками [7, с. 404]. Думки більшості сучасних дослідників сходяться на загальному визначенні звертання як інтонаційно виділеного компонента речення, що називає істоти або персоніфіковані предмети, до яких адресовано мовлення [11, с. 184]. За визначенням О. Селіванової, звертання - слово або сполука, що позначають особу чи персоніфіковані предмет, явище, до яких звергається мовець, привертаючи увагу адресата до повідомлення, іноді надаючи предмету звернення оцінно-емотивної характеристики, експресивності; і здебільшого характеризуються граматичною незалежністю й інтонаційною та пунктуаційною відокремленістю [58, с. 160]. Йому властиві номінативна семантика, усталена морфологічна форма, звертальна інтонація.

Звертання є одним із найважливіших компонентів комунікативного акту. Воно зазвичай задає тон усьому висловленню та подальшому спілкуванню.

До учасників (партнерів) комунікативних актів звичайно зараховують передавача (автора-мовця, або того, що пише, чи адресанта) та сприймача мовлення (адресата). У межах загального поняття сприймача треба розрізняти адресата (особу, якій безпосередньо призначає висловлення його автор) і неадресата (особу, яка може сприймати це висловлення) [63, с. 6].

У будь-якій мовленнєвій ситуації адресант і адресат «завжди сприймаються як функціонально різні учасники мовлення, які можуть змінюватися за ролями» [52, с. 43]. Винятком при цьому є монологічні тексти, ускладнені риторичними звертаннями до неживих предметів, абстрактних понять тощо.

Між комунікантами можуть встановлюватися різні за характером звязки: психологічні, що виявляються, зокрема, у спільних знаннях про світ та досвіді комунікантів, ставленні до теми висловлення, їхніх взаємостосунках, передбачуванні реакції партнера та очікуванні від нього певних дій, у поглядах, позиціях, зацікавленнях, симпатіях тощо; соціологічні, що виявляються в симетричності (рівноправності) чи асиметричності (нерівноправності) стосунків між партнерами. До симетричних належать партнерські, приятельські стосунки між колегами по роботі, інтимні тощо, до асиметричних - стосунки вищого з нижчим і навпаки (сюди належать звязки між керівником та підлеглим і навпаки, тобто ті, які зумовлені суспільним статусом комунікантів, а також звязки типу «старий - молодий», «батьки - діти», «чоловік - жінка» тощо) [63, с. 6].

Сукупність усіх звязків і відносин між мовцями становить пресупозицію мовленнєвого акту, тобто комплекс передумов, які визначатимуть характер і сутність самого спілкування.

За словами А. П. Загнітка, «для мовця вокативно позначений адресат мовлення - не позамовна дійсність, про яку мова йде саме у висловленні, а одна з передумов комунікації» [23, с. 267]. Тому при виборі форм звертання адресант повинен враховувати обєктивні характеристики адресата, а також рівень близькості стосунків із ним, умови протікання комунікативного акту і т. ін.

До прагматичних пресупозицій (знань про адресат, точніше, інформації про нього, яку мовець порівнює з власними характеристиками адресата) належать пресупозиція знайомства (адресат знайомий, малознайомий чи незнайомий з мовцем), пресупозиція віку (адресат - одноліток мовця, старший або молодший від нього), пресупозиція соціального статусу (адресат вищий чи нижчий від мовця щодо суспільної ієрархії), пресупозиція характеру спілкування (офіційність або неофіційність умов комунікації) та ін. Вони є джерелом інформації про адресата, орієнтиром для мовця у процесі номінації та кваліфікації адресата, проходять свого роду «обробку» в свідомості мовця, де знання мовних засобів переплітаються із загальноприйнятими традиціями і правилами мовного етикету [55, с. 7].

Загалом звертання повязане з мовленнєвим етикетом, а тому є формулою вираження ввічливості у ставленні до співрозмовника з урахуванням його віку, соціального статусу та інших факторів. Тож звертання можна вважати не лише мовним знаком, а й деякою мірою психологічною категорією, адже воно виконує важливі суспільні функції: встановлює мовленнєві контакти, регулює соціальні взаємовідносини, допомагає задовольнити комунікативні потреби людини.

Вибір звертання мовцем засвідчує вплив на адресата мовлення, оскільки варіант звертання може експлікувати ставлення до адресата, бути показником передбачуваної моделі мовленнєвої взаємодії, виявляти особистісні якості мовця [34, с. 8]. Звідси випливає, що звертання водночас і називає адресата, і демонструє «мовленнєве обличчя» адресанта, адже виражає його такт, ввічливість чи їхню відсутність, знання чи, навпаки, незнання правил етикету, ставлення до співрозмовника (реального чи можливого). Крім того, звертання характеризують учасників комунікативного акту за віком, статтю, професією, рисами характеру, поведінкою тощо.

Згідно з новою лінгвістичною парадигмою на передній план виноситься поняття «мовна особистість», яка визначає семантичний простір мовлення.

Для дослідження звертань як у художньо-стилістичному, так і в емоційно-вольовому плані поняття мовної особистості є надзвичайно важливим. Це пояснюється тим, що мовна особистість, тобто в нашому випадку автор поетичного тексту, є джерелом, носієм і показником прагматичного компонента звертань. Саме поет транслює мовленнєві характеристики комунікантів та комунікативні характеристики їхнього мовлення у план думок, оцінок та завдань адресанта й адресата. У цьому полягає широке когнітивне значення мовної особистості.

Звертання ніколи не є абсолютно нейтральним стилістично і семантично. На відміну від загальномовних номінацій, воно використовується і для ідентифікації адресата, і для вираження субєктивно-оцінного ставлення до нього мовця. Це підтверджується випадками вживання різних форм звертання до однієї людини з боку тих, хто її оточує. За словами Т. В. Маркелової, «презумпція» позитивного ставлення до співрозмовника при налагоджуванні контакту, установлення міжособистісних звязків, тобто сукупність субєктивного і обєктивного факторів у семантиці звертання «прирікають» його на початкову емоційність і оцінність [41, с. 77], виражену або прямо: Смійся, лютий враже! [3, с. 36]; О мужній вітре, вчителю єдиний! / Достиглий овоч струшуючи з віт, / Ти вчиш любити все, що перемінне / І що незмінне, як незмінний світ [1, с. 196], або приховано, «тіньовим смислом» висловлювання: Ой Богдане, Богданочку, / Якби була знала, / У колисці б задушила, / Під серцем приспала [3, с. 108]; Шлю своє спасибі вам од серця, / Земляки Шевченка й Десняка! [1, с. 38].

Вивчивши стилістичні особливості вживання звертань у комунікації, Н. О. Демянова дійшла висновку про важливість регістру спілкування, використовуваного мовцем: піднесений (максимально-офіційний), високий (офіційний), нейтральний (розмовний), фамільярно-побутовий, низький (вульгарно-брутальний) [18, с. 10]. При цьому, за спостереженнями дослідниці, «у стилістично нейтральному тексті у ролі звертання виступають власні імена людей, назви осіб за спорідненням, суспільним статусом та професією. і т.п., а у текстах з емоційним і експресивним забарвленням арсенал засобів стилістичної варіативності звертань значно розширюється. Найчастіше використовувані звертання-метафора, звертання-метонімія, риторичне звертання, звертання-іронія, звертання-перифраз. З метою посилення спонукального ефекту при звертанні може використовуватися вигук-частка, саме звертання може неодноразово повторюватися» [18, с. 10-11].

Лінгвісти розрізняють такі загальні функціональні типи звертань: власне звертання, що виступають як назви конкретних адресатів мовлення (Бач, Оксано, я жартую, / А ти й справді плачеш [3, с. 49]; Благаю, критики, простіть / поета, впалого в задуму!.. [1, с. 20]) і звертання, які вживаються з метою інтимізації в різних комунікативних ситуаціях (Подивися, мій голубе, / Подивись на мене - / Я Катруся твоя люба [3, с. 29]; Люблю! Ти чуєш, бачиш, мила, / Як в слові цім квітки цвітуть? [1, с. 179]). Такі звертання не виступають як обовязкові позначення конкретних адресатів мовлення, тому стоять поза групою власне звертань. Основна функція подібних звертань полягає у наданні мовленню відтінку інтимності. Іноді вживання їх може бути зовсім механічним [69, с. 225].

Звертання як елемент структури тексту часто використовують у поезії, а також у поєднанні зі сталими й оказіональними епітетами в особисто-інтимному спілкуванні (рибко, соколе, душенько, серденько, зайчику тощо: «Що се ти говориш? / Схаменися!» / «Правду, рибко!» [3, с. 49]). Водночас у повсякденній чи офіційній комунікації ця одиниця фігурує рідко. Однією з основних причин цього вважаємо прагматичну некомпетенцію мовців [16, с. 49].

Звертання, адресатами яких є слухачі, - це необхідний структурний компонент публічної промови [26, с. 65]. У цьому випадку воно виконує етикетну функцію, сприяє встановленню контакту між мовцем і слухацькою аудиторією: «Молітесь, братія, молітесь!» - / Так благочинний начина [3, с.54]. Однак цим роль звертань не обмежується. Звертання, на думку Н. О. Демянової, «належить до таких категорій, завдяки яким мова осмислюється не тільки як засіб комунікації, але й як інструмент когніції та як реалія культурно-історичного характеру» [18, с. 4]. Поет (письменник), моделюючи мовлення своїх персонажів, має враховувати задумані ним же їхні гендерну належність, вік, соціально-історичні умови їх існування, статус у суспільстві, індивідуально-психологічні характеристики, конкретні умови перебігу комунікативного акту тощо.

У художньому тексті, що репрезентує різнорівневі (екстра- та інтразорієнтовані) мовленнєві процеси, закодовано складні взаємозвязки між адресантом і адресатом: у формуванні комунікативної площини тексту беруть участь той, хто адресує, і той, кому адресується повідомлення. Незважаючи на те, що у процесі ретрансляції інформації значущими є обидва комуніканти, саме від адресата великою мірою залежить, яким буде мовленнєвий акт адресанта [8, с. 14-15]. Це зумовлено тим, що адресант добирає вербальні й невербальні засоби звернення до адресата з метою досягти певного результату, виправдати комунікативні наміри мовця. У поетичному тексті адресат, зокрема внутрішній, виступає детермінантом мовленнєвих актів адресанта-персонажа.

Саме тому внутрішній адресат у художньому тексті - «це насамперед образ, якому притаманні динамічність, експресивність, багатоплановість і який, реалізуючи свій конструктивно-креативний потенціал, виступає важливим засобом текстотворення» [8, с. 14-15].

Л. В. Корновенко застосовує поняття адекватності/неадекватності щодо звертань як компонентів комунікативного акту. Адекватними вона називає звертання, «які стимулюють розвиток комунікації і створюють найбільш сприятливі умови для її розгортання та позитивного сприйняття адресата (модель кооперації)» [34, с. 7]. Прагматично неадекватними, на думку дослідниці, є такі звертання, які не відповідають особистісним вимогам адресата і можуть спричинити комунікативний конфлікт («модель конфлікту») [34, с. 7]. З поняттям адекватності Л. В. Корновенко повязує поняття ефективність: «Прагматична ефективність - це вербалізований на рівні художньої комунікації ступінь відповідності результату комунікативній меті» [34, с. 7]. Це свідчить про те, що звертання є адекватним та ефективним, якщо воно оптимізує й гармонізує мовленнєве спілкування. Відповідно, неадекватним і неефективним є таке звертання, що утруднює комунікацію, стає на заваді її подальшому гармонійному розгортанню або й розгортанню як такому.

Отже, звертання - це однин із особливих виявів комунікативних потреб людини, який здавна слугує для встановлення і підтримання мовленнєвого контакту, а також для вираження мовцем емоційно-оцінних характеристик співрозмовника.

Учасників спілкування прийнято називати адресантом і адресатом, а сукупність усіх звязків і відносин між ними - пресупозицією мовленнєвого акту, яка є, по-суті, комплексом передумов, які визначатимуть характер і суть самого спілкування. До основних пресупозицій належать: знайомство, вік, соціальний статус комунікантів, характер і регістр їхнього спілкування тощо.

Звертання одночасно й ідентифікує адресата, й виражає субєктивно-оцінне ставлення до нього мовця. Тому вибір форми звертання адресантом вказує на його такт, ввічливість чи їхню відсутність, знання чи, навпаки, незнання правил етикету, ставлення до співрозмовника (реального чи можливого). Звертання при цьому ніколи не буває абсолютно нейтральним стилістично і семантично.

У поетичному тексті адресат, зокрема внутрішній, виступає детермінантом мовленнєвих актів адресанта-персонажа.

Залежно від впливу на подальше протікання комунікативного акту звертання визначають адекватним та ефективним (якщо воно сприяє розгортанню спілкування), або неадекватним і неефективним (якщо воно утруднює комунікацію чи спричиняє її завершення).

Делись добром ;)