Вступ

Близько 6 тис. років тому в якомусь обмеженому регіоні Євразії проживав народ, від мови якого походять усі індоєвропейські мови. Говорити про це вченні різних наукових дисциплін почали після великого відкриття члена верховного суду Індії в Калькутті сера Уільяма Джонса 1786 р. Читаючи книгу релігійних гімнів арійських завойовників Індії Рігведу, він дійшов висновку про спорідненість генетичних попередників сучасних індоєвропейських мов. Справу англійського юриста продовжили лінгвісти початку ХІХ ст., які остаточно довели походження індоєвропейських мов від одного спільного предка. У середині ХІХ ст. А. Шлейхер запропонував принцип реконструкції праіндоєвропейської лексики та розробив схему генетичного дерева індоєвропейських мов. Наслідком сторічних зусиль лінгвістів була класифікація індоєвропейських мов, що в основних рисах сформувалася на кінець ХІХ ст. До числа найбільш визнаних належить класифікаційна схема, яка охоплює 13 етно-мовних груп індоєвропейських народів: анатолійська, індійська, іранська, грецька, фрігійська, іллірійська, італійська, кельтська, германська, балтська, слов`янська, вірменська, тохарська (Залізняк 1999, с. 97-99). Характеристиці однією із старописемних - вірменської мови, загальне число мовців всього світу якої нині становить близько 6,4 млн чол. і присвячена дана робота.