1.1 Теоретичні відомості з дослідження відокремлених конструкцій на матеріалі художніх текстів

Відокремлені другорядні члени речення вивчали ще М. Греч, О. Востоков, Ф. Буслаєв. Вони трактували відокремлені звороти як скорочені підрядні речення. О. Потебня обґрунтовано критикував такий підхід. Він зазначав, що термін «скорочене підрядне речення» збовязаний своїм походженням помилковій теорії, що якщо логічному судженню відповідає не речення, член речення»

О. Пєшковський запровадив термін «відокремлені другорядні члени речення»: «відокремленим другорядним членом називається другорядний член, який уподібнився (один чи разом з іншими, залежними від нього членами) щодо мелодії і ритму - паралельно -щодо звязків своїх з оточуючими членами окремому підрядковому реченню».

У сучасному мовознавстві наявні різні підходи до проблеми речень з відокремленими другорядними членами. І. Слинько, Н.Гуйванюк, М.Кобилянська вважають, «що вчення про відокремлені члени речення недостатнє, бо в ньому звертається головна увага на інтонаційно - смислові сторони цього явища, тобто обґрунтовується по суті, пунктуація».

Ці вчені окремо розглядають речення з пояснювально-уточню вальними зворотами, які теж не визначають як члени речення, скільки вони не входять до складу моделі, а тільки поширюють її на рівні комунікативного вживання.

А. Загнітко розглядає ці конструкції як речення з опосередкованими компонентами, виділяючи серед них такі, що характеризуються або повторним значенням, або уточненням.

Не заперечуючи доцільності та необхідності нових підходів до проблем відокремлених другорядних членів речення має рацію І. Вихованець,який трактує ускладню вальні компоненти як відокремлені та опосередковані другорядні члени.

Традиційно відокремлення розглядають як ускладнення синтаксичної структури простого речення. Це є смислове та інтонаційне виділення у реченні непоширеного чи поширеного другорядного члена речення, який унаслідок цього набуває більшої самостійності.

Відокремлені члени речення містять елемент додаткового повідомлення, тому набувають більшої синтаксичної ваги і стилістичної виразності в реченні, ніж невідокремлені, наприклад: «Дівчата рухались безряддям, наближеним до шляху(О.Гончар).

Відокремлений дієприкметниковий зворот наближеним до шляху не лише характеризує предмет, ай виражає додаткове твердження.

Відокремлені другорядні члени функціонують переважно у літературній мові. Вони збагачують гнучкість синтаксичної структури літературної мови.

Існують умови відокремлення другорядних членів:

1. Смислове навантаження відокремлюваного члена.

2. Порядок слів.

3. Непоширеність-поширеність

4. Неможливість входження у синтаксичне словосполучення.

5. Вимоги стилістичного порядку тощо.

Окрім загальних на відокремлення впливають також часткові умови, що сприяють відокремленню лише деяких різновидів другорядних членів. До них, наприклад, належать: близькість неоднакових за синтаксичною функцією членів речення, а також неможливість синтаксичної сполучуваності окремих звязаних за змістом слів ( наприклад, особових займенників і означень чи прикладок до них).

Відокремленню більшою мірою сприяє позиція другорядних членів речення, їх поширеність та наявність додаткового смислового навантаження.

Проблеми системних відношень у синтаксисі на сьогодні становлять значний інтерес і, зокрема вимагають глибокого і всебічного вивчення особливостей граматичних значень різних синтаксичних конструкцій.

В українському мовознавстві проблеми відокремлення найбільш грунтовно висвітлені О. С. Мельничуком. Відокремлення - це змістове та інтонаційне виділення другорядних членів речення з метою посилення їх змісту і значення, надання їм певної самостійності. Відокремлені члени речення уточнюють висловлену думку, конкретизують опис дії, дають поглиблену характеристику особи чи предмета, вносять у речення експресивне забарвлення.

Відокремленим другорядним членом речення властива напівпредикативна функція, а також функція додаткової характеристики, яка нерідко поєднується з першою (напівпредикативною). Напівпредикативна функція - це функція додаткового ствердження якихось ознак ситуації, на думку мовця, менш важливих порівняно з тими, що виражаються присудком. Функція додаткової характеристики полягає в спеціальній увазі мовця до додаткових ознак предмета чи явища, що залишилися невираженими через присудок. Ця функція найвиразніше виявляється у відокремлених уточнювальних обставинах та означеннях, у яких додаткова характеристика (місця, часу) тощо. Нерідко виступає як єдина функція відокремлення. Члени речення відокремлюються за допомогою інтонаційного виділення, тобто, якщо відокремлений член речення стоїть не на початку речення, перед ним підвищується голос, робиться пауза, а також зосереджується фразовий наголос, властивий для інтонаційно-змістових відрізків, на які розчленовуються речення. На письмі відокремлені члени речення відділяються розділовими знаками (комами, зрідка тире).

Для відокремлення другорядних членів речення в українській мові використовують такі засоби, як порядок слів, паузи, інтонацію, наголошення, темп вимови.

Відокремлюватися може будь - який другорядний член речення: означення, обставини, додатки (як непоширені, виражені одним словом, так і з залежними словами), а також кілька другорядних членів, повязаних сурядним звязком.

Загальні умови відокремлення другорядних членів речення такі:

1) порядок слів, від якого залежить відокремлення означень, прикладок, обставин;

2) ступінь обтяженості члена речення залежними словами, що впливає на відокремлення означень, прикладок, обставин і додатків;

3) уточню вальний характер одного члена речення щодо іншого, що має значення для відокремлення означень, прикладок, обставин, додатків;

4) семантичне навантаження члена речення, що зумовлює відокремлення означень, прикладок, обставин.

Окрім загальних на відокремлення впливають також часткові умови, що сприяють відокремленню лише деяких різновидів другорядних членів. До них, наприклад, належать: близькість неоднакових за синтаксичною функцією членів речення, а також неможливість синтаксичної сполучуваності окремих зв`язаних за змістом слів (наприклад, особових займенників і означень чи прикладок до них).

Яскраві приклади напівпредикативних конструкцій можна знайти у творчому доробку Олеся Гончара. Автор використовує відокремлені прикладки, а саме:

1. Поширену, що стоїть після іменника, до якого вона відноситься: “Звертаючись до образу Лесі Українки, до цього феномена людської стійкості можемо бачити, якою силою може вставати в людині високість її помислів, значимість життєвого ідеалу, безмір любові до свого народу.” (О. Гончар).

2. Непоширену і поширену прикладки, що стоять при особовому займеннику ( незалежно від позиції): а) “Син Донеччини, задушевний лірик, він [ В. Сосюра] був серед тих, хто глибоко відчув красу українського поетичного слова і виявив його нові можливості” ( О. Гончар).

б) “Піднявшись із найглибших надр кріпацького розпашілого пекла, він, великий Тарас, з прометеївською силою викриття жбурне в очі царям, панству слово гніву”. (О. Гончар)

3. Відокремлені обставини допусту, виражені іменником з прийменником незважаючи на: “ Незважаючи на ранню пору, то в одному кінці, то в іншому зривалася пісня”. (О. Гончар)

4. Звороти зі словами у звязку з, залежно від, згідно з, відповідно до, завдяки, за згодою та ін. відокремлюються зрідка, за бажанням автора. Це залежить від того, наскільки зворот поширений, чи є у ньому додаткове обставинне значення, яка його стилістична функція: “Усупереч зовнішній легковажності, Люба напрочуд чесно уміла зберігати таємниці”. ( О. Гончар)

5. Відокремлену обставину, виражену дієприслівником, який стоїть перед дієсловом: “ Над висотою ракети хотіли сягнути неба і, знесилившись, гнулися і вмирали, розсипаючись холодним сяйвом.” ( О. Гончар)

6. Обставини причини, що виражені іменниками з прийменниками: “ Завдяки розповідям Ференца, він добре уявляє собі внутрішнє розташування готелю.” (О. Гончар).

7. Обставини, виражені прислівником, якщо вони уточнюють значення попереднього обставинного слова: “ Вся велич того, що робиться на його батьківщині, звідси, збоку, самому Хомі ставало ніби зрозумілішою і видимішою.” ( О. Гончар)

8. Означення, виражені прикметником і дієприкметником, а також прикметниковим і дієпрекметниковим зворотом, якщо воно відноситься до особових займенників: “З ними, з цими людьми, чесними і простими, він пройшов уже сотні кілометрів і мріяв пройти ще сотні.” ( О. Гончар)

9. Препозитивні означення ( як поширені, так і непоширені), які поряд з атрибутивними мають додаткове обставинне значення: “Знесилений, кінь зупинився важко дишучи.” (О. Гончар)

10. Неузгоджені означення, виражені іменниками у формі непрямих відмінків з прийменниками, а зрідка й без них, якщо треба підкреслити виражене ними значення: “ Прибували з моря рибалки, стали виходити на берег, у своїх зюйдвестках, у важких рибальських чоботях.” ( О. Гончар)

11. Поширені неузгоджені означення, виражені іменниками, якщо вони виступають поряд з узгодженими: “ Перед очима витала левада, зелена, весела, над річкою.” (О. Гончар)

12. Поширені узгоджені означення, якщо вони стоять після означу вального іменника: “ На високому березі, з обшитою каменем набережною, стояло село, незруйноване, мирне. “ ( О. Гончар)

13. Інфінітиви, що стосуються підметів, присудків чи обєктних поширювачів. Більш точно називати їх особливими відокремленими пояснювальними зворотами: “ Взагалі, він має дивну властивість - зникати при очах, ставати зовсім непомітним і ніколи нікому не заважати.” (О. Гончар)

14. Слова і словосполучення з обставинним чи модальним значенням, які мають додаткову предикативність і тому можуть бути розгорнені у реченні: “ І найвища, по-моєму, -це краса вірності.” (О. Гончар)

15. Відокремлені означення, що відносяться до підмета, виражено займенником, і за змістом тісно повзані з присудком: “ А вони, заклопотані пристрілюванням, зовсім не помічали його хвилювання.” ( О. Гончар)

16. Прикметниковий зворот: “ З цього, південного, боку економія мала не зовсім привабливий вигляд.” ( О. Гончар)

17. Конструкції зі сполучником як, що набули модального характеру: “Мабуть, - як це нерідко буває, - кричали навлежки.” (О. Гончар)

18. Конструкція, яка поєднує ознаку з обставинно-причиновим відтінком: “ І слухали вони вже не хрипкі команди сага йди, а суворий голос Дениса Блаженна, і він, як найдосвідченіший з молодих командирів узяв на себе командування ротою.”

Отже, письменник широко використовує відокремлені члени речення з метою уточнення висловленої думки, конкретизації опису дій. Ці конструкції надають можливість поглиблено характеризувати особу чи предмет, вносять у речення експресивне забарвлення. Їхня функція полягає у спеціальній увазі автора до додаткових ознак предмета чи явища.

1.2 Індивідуальний стиль письменника як авторська своєрідність використання мовних засобів для зображення дійсності

Основною категорією в галузі лінгвістичного вивчення художньої літератури є поняття індивідуального стилю. Індивідуальний стиль письменника кваліфікується як ідейно-художня, мовно-стилістична своєрідність творчості письменника й безпосередньо відбір і синтез виражальних засобів.

В індивідуальному стилі письменника чітко знаходить своє вираження авторська позиція щодо тих чи інших проблем, щодо вибору тих чи інших виражальних засобів, тобто риси його мовотворчої індивідуальності.

Особливою художньою майстерністю відзначається творчість Олеся Терентійовича Гончара. Відомий учений М. Жулинський про творчу майстерність письменника зазначав так: ”Вражає жанрова своєрідність його романів, поетична чистота і мудра зрілість світобачення, гуманістична концепція людини і світу” [? C.7]. Доцільно зауважити, що феномен художнього слова освоюється дещо сповільнено. Важко не погодитися з думкою самого митця: “Маємо відтворити в наших сучасних українців і українську генетичну память, почуття гордості маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашистим євшан-зіллям рідного слова!”[c.46 ]

У творчості Олеся Гончара домінує образ автора чи художнє Я - увесь комплекс морального і духовного вираження індивідуальної суті митця, який динамічно взаємодіє з щоденною реальністю суспільного буття і стимулює відтворення його волі, фантазії, почуттів, співпереживання, інтуїції, логічного аналізу явищ і подій.

Глибоке філософське осмислення дійсності, проникнення в таїну людської душі, глобальна важливість і масштабність проблем, порушуваних письменником, уміння бачити прекрасне в житті, людях, природі й передати своє світосприйняття й світовідчуття читача, тонкий художній смак і рідкісне мистецьке обдарування - ось прикметні риси Олеся Гончара як неперевершеного майстра слова, мудрого мислителя, громадянина, патріота рідної Батьківщини.